Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

славу, а коли він з’являється на вулицях Москви, чи не листом перед ним стеляться. Всі, всі, і бояри та дворяни, і служилі, і простий народ. І вся, вся їхня «москва», як поляки величають руський народ. У порівнянні із своїм батьком-тираном Іваном Грозним він буде добрим царем і все зробить, аби наблизити дрімучу Русь до освіченої, цивілізованої Європи. Ще й дякуватимуть йому, як переконаються, що простий цар, не злий, а добрий — це таки далебі краще, як цар із йменням Грозний. Хитнувшись вперед, застиг, впиваючись захопленими очима у те небесне створіння, що раптом прибуло до нього в Кремль. Дивився на ту Марину, яку він майже два роки тому залишив у Самборі. Тоді вона була на вигляд піддівок, юне, дещо наївно-захоплене дівча, а нині — чи не дама в прекрасному платті і вся в прикрасах, що їх з ходу й не охопиш очима («Вона була зодягнена за французьким звичаєм, у плаття з білого оксамиту, що було прикрашене коштовним камінням і перлами»), і від того ще гарнішою. Видно було, що вона не просто вражена, а — розгублена. Але щаслива і тому теж здавалася ще гарнішою, ще незвичайнішою, такою, яку посилають самі небеса. Вона була переповнена нерозтраченою юністю, сповнена жіночих зваб і чарів. Вона була така чарівна, гарна, осяйна, наче щойно розквітла квітка, і в той же час вражена чи не по-дитячому, схвильована, з рожевими від хвилюваннями щічками, що в Дмитрія і подих перехопило.

«Так ось яка вона... уродзонна шляхтянка, — між тим збуджено думав Дмитрій. — Моя!.. Моя!.. Моя!..»

«Моя!!!» — хотілося йому крикнути на всю Москву.

Марина, здається, впізнала його в натовпі царедворців, ледь посміхнулась йому — звабливо й манливо, і щоки її наче спалахнули жаром — вона стала ще вродливішою.

Він широко заусміхався їй, хотів було рвонутися з місця і, розштовхавши бояр та дворян, кинутись до неї, але...

Але в цю мить наречену загородила його мати, черниця Марфа Нага, висока, худа і жовта. Вона й повела невістку в монастир, залишивши молодого ні з чим. Рвонувшись було до нареченої, він так і застиг з простягненими руками...

Згідно з руським звичаєм, цар Дмитрій Іванович хоч і перебував у статусі молодого, але до весілля не міг бачитися з нареченою...

Довелося підкоритися — не порушувати ж (хоч ти, приміром, і цар-государ!) прадавню весільну традицію русичів, освячену терпеливим чеканням не одного покоління молодих, що їх споконвіку називали на Русі князями. Та й заборонений плід, як відомо, від заборони стає ще солодшим.

Та й (вдамося ще раз до підсилювального сполучника) скільки там залишилося чекати гучного весільного дня — всього нічого.

— Витерплю, — сміявся цар, перебуваючи на той час ще й у ранзі весільного князя, і сміявся завзято і був як ніколи в доброму настрої, не підозрюючи, що над його головою вже почали згущатися ті хмари, що їх йому так і не вдасться розігнати, — пізно спохопиться. — Два роки я ждав свою любоньку-зазнобушку, тож можна почекати ще кілька днів. Сподіваюсь, моє святе терпіння буде сповна винагороджене в першу ж, після весілля, ніченьку...

Він так і сказав, мрійливо й захоплено, аж примружившись: ніченьку...

І по-сороміцькому підморгнув — знай, мовляв, наших!

Молодий був цар Дмитрій, безшабашний одчайдух!

Але бояри у високих соболевих шапках дуже серйозно закивали розкішними, що їх хотілося назвати дрімучими, бородами: так, так, як заведено на Русі в першу ніч після весілля молодий, який терпляче чекає, сповна отримає належне йому!..

До коронації Марини Мнішек на царство Московське залишалося шість днів. 8 травня після коронації відбудеться обряд вінчання (повторне, але вже московське, після краківського), і тоді ж весільний поїзд, але вже тільки з двома особами — царем Дмитрієм і царицею Мариною — нарешті вирушить у свою останню подорож: із Грановитої палати Кремля до Великого палацу все того ж Кремля або, точніше, як запише потім літописець, «до постельних хоромів».

P. S. ІЗ СТАТТІ ОДНІЄЇ МОСКОВСЬКОЇ ГАЗЕТИ: «ЗАГАДКИ СЕРЦЯ КРАЇНИ. ЧОМУ ЙОГО ОБМИНАЮТЬ ГРОЗИ І ЛЮБЛЯТЬ ВОРОНИ»

«Московський Кремль не тільки головна столична знаменитість і резиденція царів, генсеків і президентів, але й головний погост країни.

Яку енергетику він випромінює, чи випадково саме тут знаходиться «серце країни»?

У районі Кремля спостерігаються природні аномалії. Наприклад, неподалік бушує гроза, а там ні. КРЕМЛЬ — УЛЮБЛЕНЕ МІСЦЕ ВОРОН (виділення моє. — В. Ч.). Їх манить сюди особлива природна енергетика, невідома вченим-орнітологам.

Згідно з археологічними даними, Кремль виник на місці давнього Дяківського городища 2000 років тому. В околицях Боровицького горба кілька століть поспіль знаходилося святилище — величезний камінь. До нього йшли натовпи людей — хто просто вклонитися, а хто з надією зцілитись.

Ще один священний символ, за версією дослідника московських тайн Вадима Бурлака, ховається під Водовозною баштою. Навколо цього місця ще в дослов’янську епоху здійснювалися ритуальні таїнства. За його словами, десь там знаходиться так званий Центр початку, уособленням якого є срібний скіфський знак.

«Правда, в наступні часи на території Кремля і навколо нього існувало близько 40 монастирів, так що це місце стало вже не язичницькою, а православною святинею. Такі співпадіння ніколи не бувають випадковими. Москва сама по собі дуже цікаво розташована, а Кремль — у самому її центрі. Якщо взяти геологічну карту Москви, то відразу ж все стає видно. Уявіть собі звізду, від якої в різні боки розходяться промені — розломи. Геологічно і метафізично Кремль якраз у центрі цієї звізди. Чи не звідси амбіції вождів, що правили?» — запитує Станіслав Єрмаков, культуролог, спеціаліст із вивчення загадкових місць. На жаль, доводиться визнати, що енергетика у Кремлі не тільки світла. Не дивно: на Красній площі, там, де нині розташовані гостьові трибуни, знаходилось місце публічних страт.

При Земському приказі (на тому місці нині Державний історичний музей) була боргова тюрма. Справами про грабунки і вбивства відав Розбійницький приказ, який знаходився