Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
Не знаю, друже мій, чи не занадто в мені сильне упередження проти цієї самої пристрасті, але я вважаю її небезпечною навіть у шлюбі. Не те щоб я не схвалювала гідного і ніжного почуття, яке прикрашає шлюбні узи і полегшує обов’язки, що накладаються ними, але не йому личить скріплювати їх: не цій скороминущій мані вирішувати при виборі, що визначає все наше життя. І дійсно, для того, щоб вибирати, потрібно порівнювати, а як це можливо, якщо ми захоплені одним лише предметом, якщо і його не так-то можна по-справжньому пізнати, перебуваючи у стані сп’яніння та засліплення?
Повірте мені, я не раз зустрічала жінок, заражених цією згубною недугою, і деякі з них робили мені чимало зізнань. Послухати їх – так немає жодного коханого, який не був би зразком досконалості. Але досконалість ця існує тільки в їхній уяві. Їх розбурхані голови тільки й марять, що про принади та доброчесності: вони насолоджуються, прикрашаючи ними своїх обранців. Це – вбрання божества, надіте часто на огидних ідолів. Але хоч яким би він був, оскільки вже вони одягнули його таким чином, то, обдурені творінням своїх же рук, вони падають перед ним ниць і поклоняються. Чи дочка ваша любить Дансені, чи відчуває той же обман почуттів; вони обоє підпали йому, якщо їх почуття взаємне. Отже, ваші підстави для того, щоб з’єднати їх навіки, зводяться до впевненості, що вони одне одного не знають і знати не можуть. Але, скажете мені ви, хіба ваша дочка і пан де Жеркур краще знають одне одного? Ні, звичайно, але тут немає хоч би самообману, вони просто зовсім одне одного не знають. Що у такому разі відбувається між подружжям, яке, як я вважаю, люди порядні? Те, що кожне з них вивчає іншого, спостерігає за самим собою і порівнює, прагне з’ясувати і незабаром міркує, якими зі своїх смаків і бажань йому потрібно пожертвувати, щоб спільне життя було спокійне. Ці невеликі жертви зовсім не обтяжливі, бо приносяться взаємно і були заздалегідь передбачені. Незабаром вони породжують взаємну доброзичливість, а звичка, що зміцнює ті схильності, яких вона не руйнує, поступово приводить чоловіка і дружину до тієї солодкої дружби, до тієї ніжної довіри, які в поєднанні з повагою і становлять, по-моєму, справжнє і міцне подружнє щастя.
Захоплення любові, можливо, і солодші. Але кому не відомо, що вони зате менш стійкі, і яких тільки небезпек не таїть мить, яка їх руйнує. Саме тоді щонайменші недоліки уявляються вбивчими, нестерпними через цілковиту свою протилежність образові досконалості, що підкорив нас. Кожне в подружжі, одначе, думає, що змінився тільки інший, сам же, як і раніше, вартий того, в що був оцінений хвилинною оманою. Він вже не відчуває колишньої чарівності, але не дивується з того, що сам її не породжує. Це принижує його, ображене марнославство робить жорстокими душі, посилює взаємні образи, викликає роздратування, а потім і ненависть, і, врешті-решт, за швидкоплинні насолоди доводиться платити роками нещастя.
Ось, дорогий друже, мій напрям думок із приводу того, що нас цікавить. Я не захищаю його, а лише викладаю. Вирішувати маєте ви. Але якщо ви залишитеся при своїй думці, прошу вас повідомити мені аргументи, що виявилися сильнішими за мої. Я була б рада повчитись у вас, а головне – заспокоїтися відносно долі вашої милої дочки, бо гаряче бажаю їй щастя і з дружніх почуттів до неї, і з тих, які навіки з’єднали мене з вами.
Париж, 4 жовтня 17…
Лист 105
Від маркізи де Мертей до Сесілі Воланж
Отже, маленька, ви дуже засмучені, вам страшенно соромно! А цей пан де Вальмон дуже зла людина, чи не так? Як! Він сміє поводитися з вами, як із жінкою, як із найулюбленішою жінкою! Він навчає вас того, про що вам до смерті хотілося дізнатись! Оце вже, воістину, невибачливо. А ви зі свого боку, ви хочете зберегти цнотливість для свого коханого (який на неї не зазіхає); в любові вам дорогі самі лише страждання, а не радощі. Кращого не вигадаєш, ви годитеся просто в героїні роману. Пристрасть, нещастя, а до усього ще і доброчесність – скільки чудових речей! Серед цього блиску, щоправда, іноді стає нудно, але він має такий благородний вигляд у романі.
Подивіться на цю бідолашну дівчинку, як її жаль! Наступного дня у неї були темні кола під очима! А що ви скажете, коли це будуть очі вашого коханого? Облиште, ангеле мій, не завжди у вас будуть такі очі, не всі чоловіки – Вальмони. А потім – не наважуватися підводити погляду! О, цього разу ви мали рацію: всі прочитали б у них, що саме з вами трапилося. Проте, повірте мені, що, якби це було так, у наших жінок і навіть у наших дівиць погляди були б скромніші.
Незважаючи на похвали, які, як бачите, я все-таки вимушена вам розсипати, треба визнати, що найкращого ви не зробили: не сказали всього своїй матусі. Ви ж так добре почали: кинулися в її обійми, ридали, вона теж плакала. До чого зворушлива сцена! І який жаль, що вона залишилася незавершеною. Ваша ніжна мати у нестямі від радості: вона на все життя заслала б вас у монастир, аби допомогти вам зберегти доброчесність. А вже там ви любили б Дансені, скільки хотіли, без суперників і без гріха. Ви б удавалися до скорботи, скільки могли, і вже, напевно, Вальмон не з’явився б, аби порушувати вашу печаль надокучливими насолодами.
Але, без жартів, чи можна на шістнадцятому році життя бути такою дитиною, як ви? Ви маєте рацію, коли кажете, що не заслуговуєте мого доброго ставлення. Адже я хотіла бути вам другом: із такою матір’ю, як ваша, і з таким чоловіком, як той, якого вона збирається вам дати, ви, мабуть, потребуєте друга. Але якщо ви не станете дорослішою, що накажете з вами робити? На що можна сподіватися, коли те, що зазвичай приводить дівчат до розуму, у вас його, мабуть, віднімає?
Якби ви здатні були розміркувати хоч хвилинку, ви б відразу зрозуміли, що вам потрібно радіти замість того, щоб пхинькати. Але ви ж соромитесь, і вам це неприємно! Ну так заспокойтеся: сором, що породжується любов’ю, однаково, що її біль; його відчуваєш тільки один раз. Потім можна зображувати його, але вже його не відчуваєш. Тим часом насолода