Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

Ах, невже ви думаєте, що я коли-небудь погодилася б поїхати від нього, якби, залишаючись із ним, побоювалася тільки за життя? Що мені воно без нього, я була б безмірно щаслива пожертвувати життям. Я приречена бути вічним джерелом його мук, безперервно захищатися від нього, від себе самої, віддавати всі свої сили на те, щоб завдавати йому страждання, коли я хотіла б присвятити їх тільки його щастю, – хіба жити так – це не означає без кінця помирати? І, одначе, такою буде віднині моя доля. Проте я витримаю, у мене вистачить на це мужності. О ви, яку я обрала своєю матір’ю, прийміть від мене цю клятву. Прийміть також клятву в тому, що я ніколи не приховаю від вас жодного свого вчинку. Прийміть її, заклинаю вас про це, як про допомогу, що її потребую; давши обіцянку все вам говорити, я звикну вважати, що ви завжди зі мною. Ваша доброчесність замінить мою. Ніколи, певна річ, не погоджусь я на те, щоб червоніти перед вами. І, стримувана цією потужною вуздою, я любитиму у вас поблажливого друга, повірницю моєї слабкості й у той же час шанувати ангела-охоронця, що рятує мене від ганьби.

Досить сорому і в тому, що мені доводиться звертатись до вас із цим проханням. Фатальний наслідок самовпевненості! Чому не остереглась я цієї схильності раніше, ледве відчула, що вона виникає? Чому тішила себе думкою, що можу зі своєї волі приборкати її або здолати? Безумна! Як мало я знала про любов! Ах, якби я боролася з нею завзятіше, можливо, вона не оволоділа б мною з такою силою. Можливо, тоді й від’їзд мій не виявився б необхідним. Або навіть, якби я все-таки прийняла це сумне рішення, мені можна було б не поривати остаточно цього зв’язку – досить було б рідше зустрічатися. Але все відразу втратити! І назавжди! О друже мій!.. Але що це я? Навіть у листі до вас я ще блукаю під владою цих злочинних бажань! Ах, поїхати, поїхати, і нехай принаймні цей мимовільний гріх спокутуваний буде принесеними мною жертвами.

Прощавайте, шановний друже мій. Любіть мене, як свою дочку, візьміть мене в дочки і будьте певні, що, незважаючи на мою слабкість, я вважала б за краще померти, ніж виявитися негідною вашого вибору.

Із замку ***, 3 жовтня 17…,

перша година після півночі.

Лист 103

Від пані де Розмонд до президентші де Турвель

Мене більше засмутив ваш від’їзд, красуне ви моя мила, ніж здивувала його причина. Довгого життєвого досвіду і співчуття до вас, яке ви мені навіяли, досить було, аби я зрозуміла, що твориться у вашому серці. І якщо все доказувати до кінця, той лист ваш не повідомив мені нічого або майже нічого нового. Якби я дізналася про все тільки з нього, мені б не було відомо, хто вам любий. Бо, кажучи мені ввесь час про нього, ви жодного разу не написали його імені. Але я цього не потребувала. Я добре знаю, хто він. Зауважила я це лише тому, що мова любові завжди така. Я бачу, що і тепер закохані говорять так само.

Я аж ніяк не гадала, що мені коли-небудь доведеться повертатись до спогадів, таких далеких від мене і не таких властивих моїм літам. Одначе від учора я часто поринала у ці спогади, оскільки дуже хотіла знайти в них що-небудь для вас повчальне. Але що я можу зробити? Лише захоплюватися вами й жаліти вас. Я схвалюю прийняте вами мудре рішення. Але воно ж і лякає мене, бо з нього я роблю висновок, що ви вважали його необхідним. А якщо вже справа зайшла так далеко, дуже важко перебувати ввесь час удалині від того, до кого нас безперервно тягне серце.

І все-таки не зневіряйтеся. Для вашої благородної душі не може бути нічого неможливого. І якщо коли-небудь вас спіткає нещастя знесилитись в цій боротьбі (від чого хай вас Бог милує!), повірте мені, красуне моя, нехай у вас залишається все ж таки втіха, що боролися ви з усієї сили. І до того ж хіба милість Господа нашого зі святої його волі не здійснює того, що недоступне людській мудрості? Можливо, вже завтра він надасть вам свою допомогу. І ваша доброчесність, випробувана в цих тяжких битвах, вийде з них іще більш чистою і сяючою. Сподівайтеся на те, що сил, яких вам нині не вистачає, ви набудете завтра. І розраховуйте на це не для того, щоб тільки на них покластись, а для того, щоб мужньо їх використовувати.

Нехай провидіння потурбується про вас і надасть вам допомогу перед лицем небезпеки, від якої я не можу вас уберегти! Я ж беруся підтримувати вас і втішати в міру своїх можливостей. Я не полегшу ваших прикростей, але поділю їх. Заради цього я охоче вислуховуватиму ваші признання. Я розумію, що ваше серце відчуває потребу вилитися. Моє ж вам відкрите: роки не настільки охолодили його, щоб воно виявилося недоступним дружбі. Воно завжди готове буде прийняти ваші признання. Це невелика втіха у ваших стражданнях, але принаймні плакатимете ви не сама. І коли злощасна ця любов, забравши над вами занадто велику владу, змусить вас говорити про неї, краще, щоб розмова була зі мною, а не з ним. Ось я і заговорила, як ви. Здається навіть – ми з вами разом не наважимося назвати його по імені. Втім, ми ж чудово розуміємо одна одну.

Не знаю, чи правильно я роблю, розповідаючи вам, що він, мабуть, був глибоко схвильований вашим від’їздом. Можливо, розсудливіше було б змовчати про це, але я не люблю розсудливості, що заподіює біль друзям. Однак я змушена більше про це не говорити. Зір у мене слабкий, рука тремтить, і я не в змозі писати довгих листів, коли я мушу робити це без сторонньої допомоги.

Прощавайте ж, красуне моя, прощавайте, улюблене моє дитя. Так, я охоче вдочерю вас: ви маєте все, що треба материнській гордості й радості.

Із замку ***, 3 жовтня 17…

Лист 104

Від маркізи де Мертей