На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик
По тому гетьман пив за здоров'я царя. Кікін сидів блідий, з мертвіло стуленими вустами: не знав, як потрактувати пиття — щиро чи яко глум. Мусив пити. «Писав ти до царя… Просив його милості…» — «Просив, та не діждався». — «Не гоже так про його величність. Складав ти присягу великому государеві. Сподівайся ласки від нього, не давай віри баламутним речам, не квапся на лукаві обітниці… Там, — багатозначно вигнув ліву брову, — добра немає». — «Немає й тут». — «Віра в нас одна…» — «Скільки можна ширмувати вірою… Побійтеся Бога».
Як ішов Кікін до свого намету, його проводжав військовий товариш Федір Лобода й, скрадливо оглядаючись, шепотів царському посланцеві на вухо: «Гетьман поклав виправити тебе в Чигирин на фортечні роботи, а полковники Креховецький, Джулай і Тетеря рають, щоб віддати татарам, ті весь час про це докучають. Це Павло Тетеря все баламутить». Дяк не міг узяти до тями, щиро говорить Лобода, чи то є підступ. Наступного дня Немирич прийшов до посла й наказав йому збиратися в дорогу. Сотня козаків провела посла на Миргород.
Одначе й польські комісари не почувалися в козацькому таборі затишно. На ніч кожному комісарові давали по два охоронці, один сідав у комісара в головах, другий у ногах і перемовлялися між собою, буркотіли — коли вже збудуться цієї клятої служби, коли вже передадуть ляхів Карачбеєві. Ті мліли від страху під полтавськими ліжниками. Навіть Беневський, котрий десятки разів приїздив від короля послом і водив дружбу з Тетерею та Немиричем, не відав, чим скінчаться ці перетрактації і, як розповідав вартовий козак, котрий знав по — польськи, але вдавав, що не знає, кожного вечора ставав на коліна перед образом Божої Матері й зі слізьми на очах просив її, аби заступилася, аби не допустила до наглої смерті від козацьких шабель або татарського аркана. Як виявилося потім, то була пресія на польських послів, щоб були згідливіші.
Дня шістнадцятого вересня полки виступили з табору під Гадяч. Йшли широкою долиною повз вижатий лан, попід високу могилу з камінним уламком хреста зверху, попід спалений десять літ тому назад панський фільварок на горбі. Дув сухий, пронизливий дончак, бунчуки, прапори й корогви тріпотіли на вітрі, й не було на тих корогвах московських гербів і значків. Козаки йшли весело — будь — яка новина, будь — яка переміна вселяє надію і збадьорює дух. Ставали в коло на широкому майдані, за яким шуміли на вітрі почерлені осінню гадяцькі сади й біліла стара козацька церквиця з цвинтарем, де під похиленими хрестами лежали ті, хто вже відвоював, відвибирав, кого вже не хвилювали дзвін литавр і нічиї промови. Посеред майдану стояли лави, на них сиділа старшина, полковники і сотники у святкових жупанах, кожен зі своїм клейнодом, сповнені поваги й урочистості. З вулички від церквиці вийшов з булавою в руках Виговський, на обличчі — суворість, впевненість, тільки блідість пойняла щоки, за ним ішло двоє осавулів і вже за ними Беневський і Євлашевський. Двоє политаврщиків вибили дріб на гетьманову честь і поклали палички на котли, а самі їли дрібненькі грушки, дістаючи їх з — за пазух. Виговський уклонився війську і мовив до комісарів:
— Військо Запорозьке хоче почути, з чим ви прийшли до нього.
На низенький ослінчик спритно ступив Беневський і повів мову, говорив красно й пишно, вітер зривав з його губів слова й кидав понад козачі голови, то стелючи рівно, то жбурляючи аж у пожухлі садки передмістя. Козаки повитягували шиї, дослухалися жадібно, не все вловлювали, не все розуміли.
— …Найвища істота, що за своєю волею підносить і нанівець розбиває царства, поклала в серце кожному з нас любов до батьківщини; через те, хто б із нас де не блукав, а вертається до рідного дому. От тепер, гадаю так, сталося і з військом Запорозьким… з того вийшло щастя для спільної батьківщини нашої. Вже десять років, неначе дві матері за одну дитину, змагаються за Україну поляки та москалі… Тяжко одному кому — небудь утримати за собою нерозділиме тіло; ми хочемо розтяти або розідрати його навпіл та засягти собі по половині: через те гине край ваш, пустіють поля, сіє москаль ненависть поміж нами та вами на родючих полях України, поливає їх кров'ю християнською, а ворог душ людських, диявол проклятий, умисне приводить до того на погибіль нашу… Праведно скажу вам, панове — молодці: з Божої благодаті так сталося, що ми, вдаривши себе в груди, пізнали гріхи наші й вибачили одне одному провини наші… Тепер нас присилає до вас ціла Річ Посполита, просить вона вас, панове — молодці, з'єднатися з нами, щоб укупі рятувати батьківщину, вкупі слави здобувати, вкупі в згоді кохатися. Ви тепер поспитали й польського і московського уряду, покуштували волі й неволі й кажете: лихі поляки, а москаль ще гірший…
Далі Беневський ганив москалів, розказував, які там лихі порядки у справах духовних і мирських, нагадував, як москалі не давали обирати вільними голосами Київського митрополита, прогнали з престолу свого власного — Никона, вказував на податки, що вони наклали на український нарід.
— …Перше ви самі обирали собі старшину, а тепер москаль накидає вам, кого хоче, а хто угодний вам, а йому не до вподоби, намагається зі світу звести… і держать вас тут доти, доки нас, поляків, вашою кров'ю звоюють, а потім завдадуть вас за Біле озеро, а Україну заселять своїми московськими холопами. Отож поки маєте час, рятуйте себе, єднайтеся з нами, рятуймо спільну батьківщину. І вернеться, і зацвіте в нас свобода, й пишатимуться святощами церкви, а міста багатими базарами, й люд український житиме при достатку, спокійно, весело, поратиметься землероб біля своєї ниви, пасічник біля своєї пасіки, ремісник біля свого діла, нікого не силуватимуть до рабства, суворий закон не попустить панству каверзувати підданими. У нас тепер спільна справа, ми вас, а ви нас рятуєте, і буде Бог з нами, а чортяка в'язи собі скрутить. Батьківщина озивається до вас: будьте дітьми моїми.
Посол скінчив і ступив на землю. Немирич, що сидів на першій лаві, заплескав у долоні, далі невміло загупали широкими, наче праники, долонями старшини й кресонули мозолями
