Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
І тільки тоді цар Дмитрій Іванович — а він був у числі зустрічаючих царицю на вході де монастиря, — побачив нарешті свою наречену, як вона вийшла з карети. І — розгубилася. Мружачись, озиралася в оточенні фрейлін, усе ще мало усвідомлюючи, де вона і куди потрапила... І в той же час була явно захоплена, вражена, щоб не сказати, приємно ошелешена тією зустріччю, що їй влаштувала «москва» на вулицях і в самому Кремлі — фортеці великих князів московських, а потім і царів.
Аж тут раптом — і треба ж такому статися! — над Кремлем, над його оборонними мурами й баштами, палацами і храмами та над боярськими палатами шугнуло вгору кимось чи чимось сполошене вороння. І до біса ж його виявилося!..
Єзус Марія! В першу мить Марина аж злякалася, як воно зненацька закружляло в неї над головою чорними хмарками, то опускаючись на мури, то знову із все тим же моторошним, як їй здалося, карканням злітаючи вгору. Ах, як недоречно! Щоправда, фрейліна Хмелевська в долоньки заплескала, вигукуючи своє звичне: «Ах, ах, як красиво і незвичайно!.. Де ще таке побачиш?»
І все ж урочистість моменту була явно зіпсована. Цариця, а вона, вийшовши з карети, хотіла було рушати до царевої матері, Марфи Нагої, яка її зустрічала, затупцювалась на місці, не розуміючи, до чого тут вороння. Невже і воно входить в ритуал зустрічі? Гм... Дивні в цих московитів звичаї та традиції. І як їй взагалі поводитись у такій ситуації?
Лише згодом вона дізнається, що не в традиціях суть, що то не звичаї московитів, усе трапилось непередбачено.
Оскільки клятого вороння розвелося в Кремлі[4] пребагацько (та й з ним ніхто не боровся), воно почувалося вільготно і часто з галасом кружляло над царською фортецею у найнепідходящі моменти державного життя Московії. Вижити його не було аніякої можливості, тож цар і велів бодай на час прибуття до Кремля цариці Марини розігнати чорне птаство, що може викликати небажані асоціації, аби воно своїм карканням не зіпсувало бува цариці першого враження, — а це ж... Це ж історична мить!
Для цього було задіяно чи не сотню стрільців та інших служилих людей, вручено їм в якості зброї довжелезні палиці і послано на мури та вежі з суворим повелінням: як тільки карета цариці буде наближатися до Кремля, розігнати палицями нахабну галич. Бодай за межі царської резиденції.
Але стрільці з палицями, хоч і заздалегідь позаймали свої позиції на мурах та баштах, певно заґавились і шугнули нахабне птаство якраз у ту мить, коли цариця вже виходила з карети біля ґанку Вознесенського монастиря, де її зустрічала царева, — а тепер вже, кажуть, і її, — мати Марфа Нага та різний народ — від високопоставлених до простолюдинів, які все ж таки зуміли вдертися до Кремля, хоч їх туди й не пускали.
Сполохана стрільцями, які розмахували довжелезними палицями, галич і сипонула вгору (а куди ж їй ще діватися?). І закружляла над Кремлем з таким карканням, що хоч вуха затуляй! Це дещо й зіпсувало урочистість моменту. Від того ґвалту над головою Марина, наче спіткнувшись на рівному місці, вражено озиралася, не розуміючи, що діється і чого це раптом при її появі закружляло вгорі вороння, каркаючи на всі лади.
Тим часом стрільці — раді старатися — давай палицями ще і ще шугати вороння, і воно, збите з пантелику, здіймаючись вгору, каркало й кружляло — виражаючи, звісно, цим свій протест, що його позганяли з мурів. А цариця й сприйняла те каркання на свою адресу. Проте швидко оговталась, хоч серце й тенькнуло: ой, недобрий це знак з воронячим карканням. Але вдала, що нічого особливого не сталося. Лише насмішкувато сказала своїм фрейлінам:
— Я й не підозрювала, що в Кремлі стільки вороння! Але каркає воно навіть мило.
Фрейліни не збагнули тонкої іронії своєї повелительки (лише панна Хмелевська заплескала за звичкою в долоньки, вигукуючи: «Ах, ах, як мило каркає вороння з Кремля!!!»).
Але в цю мить залунали вигуки простого народу (підсилені боярськими горлянками):
— Осанна!!. Цариці Марині Юріївні осанна!!!
І Марина Юріївна, вмить забувши про вороння у неї над головою, гордо випросталася і рушила до царевої матері Марфи Нагої, яка в свою чергу вже рушила до своєї невістки, а тепер ще й дочки.
І хоч Марину заздалегідь застерегли: за руськими звичаями (а на чиєму возі їдеш — того й пісні співай!) невістка має урочисто величати свекруху мамою, вона вирішила утриматись від такої ніжності. (Та й чого це має називати чужу жінку мамою?) Принаймні, поки що. А там... там видно буде, як воно складеться.
Цар Дмитрій, який навіть уваги не звернув на якесь там вороння та його каркання, — звик до нього, бо в Кремлі чого-чого, а вороння завжди вистачало, — був чи не на сьомому небі, найвищому небі руського блаженства.
А піднявшись — злетівши в одну мить! — на сьоме небо, ледь чи не затанцював там. Збулася й друга його велика мрія тих років. Перша — повернутися в Кремль царем-государем, вже одинадцять місяців як успішно була ним здійснена. Він уже цар Московський, і все тут! І ось здійснювалася і друга його золота мрія — заволодіти знатною шляхтянкою з гарним йменням Марина. Знатна шляхтянка й чарівна молода жінка... Ба, ба дівчина вже належить йому. Вінчання, коронація, і — будуть вони царствувати у своє задоволення, і не буде щасливіших людей за них у всьому світі!
Цар Дмитрій і цариця Марина!.. Звучить!.. Кремль їхній, а все інше... все інше їм ніпочім! Та й бояри за ним стоять горою, простий народ вигукує йому
