Король Гуцул - Сергій Дячук

Він сумно подивився на Зенона і загадково прошепотів так, що у кореспондента мурашки пробігли по цілому тілу.

— Зберав верхами, намагаючись знайти одну людину. Але видно він не схотів, щоби я його знайшов.

Обернувся на бармена, який далі залипав у смартфон. Надягнувши наушники, слухав свою музику. Натомість в кав’ярні грали різдвяні мелодії — колядки від «Пікардійської терції».

— Але давайте за порядком.

Дід зовсім перемінився. Посмішка зникла з його обличчя та ідеально виголене лице стало, мов воскове. Зенон, навіть, провів долонею по щоках, ніби для того, щоб переконатись чи на місці його щетина.

— Книжку вашу я вже прочитав. Якщо коротко: хороша, але занадто прямолінійна вона. Розумієте, Карпати — це містичний край. Ви лише не ображайтесь. Коли все почалося, мені було стільки ж років, як і Вам тепер, і я скептично ставився до усього цього фольклору і так далі…

Замовк. До зали увійшла, весело усміхаючись, молода дівчина: коротко стрижена, волосся отруйно-фіолетового кольору. Підійшовши до бармена, впевнено сіла за стійку. Пару не одразу можна було б побачити, лише час до часу лунав дзвінкий сміх і тихе підспівування. Вона вдягнула один наушник хлопця і вони разом дивились щось в телефоні.

— Так ось…

Продовжив Старий, поклавши владно руки перед собою на столі. Зенон аж завмер від здивування від такої раптової переміни оповідача.

— Ця історія трапилась на початку зими, або десь в цей самий час, одразу по війні в урочищі «Чорний діл» на Чічвінських горах, в самому сердці Великого вододільного хребта, де починається ріка «Білий Черемош». Тепер це Путильський район Чернівецької області. Тоді це село називалось Сторонець-Путила. Ведмежий кут. Дикі місця навіть тепер, я вам скажу. Я в складі ДРГ, яке складалось десь приблизно з тридцяти чоловік.

— Задумався згадуючи, дивлячись на свої пальці на руках.

— Да. Десь півроти нас було йшли по сліду одного ватажка бойовиків УПА, українських націоналістів. Як виявилось пізніше — це була пастка. Наводка фальшива. Інформатор виявився подвійним агентом. Насправді вони полювали на нас, а не ми на них.

Усміхнувся. Замовчав. Задумався. Подивився у вікно по якому стрибали золоті вогники гірлянди. За мить продовжив.

— Вигрузились на якомусь селі. Не пам’ятаю вже назву. І марш кидок у гори. Самонадіяні. Мали провідника із місцевих, якому довіряли, але він потім десь зник. Нам, правда, досвідченим розвідникам було байдуже. Нічого не боялись. Молоді і дурні були.

Всміхнувся сумно і так же сумно продовжив.

— Хоч у мене перед тим рейдом зранку були погані передчуття: в ніч перед виходом біля казарми у Віжниці цілу ніч вили бездомні собаки. А з моменту мого приїзду до частини мені цілий місяць снився один і той самий сон: чорні собаки, чи вовки гоняться за мною лісом у горах, а я не можу бігти, від них не втекти.

Замовчав, зробив ковток вже нової склянки глінтвейну, яку принесла красива дівчина бармена.

— Сніг. Холодно. Холодна вода в потоці. Всі промокли до нитки. За день по картах вийшли на місце призначення, провідника вже, здається, з нами не було. Так думали, що вийшли у потрібне місце, насправді ми заблукали. Крутились горбами, лісами і потоками довкола. «Нас водило», — як гуцули кажуть. В сутінках, на третій день, розгубивши половину особового складу, через заметіль і бурі, ми вийшли на якийсь горб, гору. Жодної живої душі, жодної хати ми не бачили. Лісова звірина здається, що обходила нас стороною лісами. І ось із лісу, мов мара, виходять діти. Не знаю хлопчики, чи дівчатка у капюшонах в сардаках, бліді, такі однакові на лице, з ними отара овець. Жодної хати довкола, ніч насувається, вітер посилюється, часом зривається сніг. Віхола.

Задумався і посміхнувся.

— Знаєте, спати наметах із гілок смерек у горах зимою ще те задоволення. Підхожу до дітей, стиснувши автомат у руці, і крізь зуби звертаюсь до них.

— Діти! — і тут же краєм ока через імлу бачу, мов міраж, марево, марення дашок хатки, критою почорнілою від часу дранкою, яка стоїть за рядом смерек впритиск до великого старезного бука.

Я тут же питаю.

— Діти, а хто там живе?

Прищурився, розглядаю: ззовні хата виглядала покинутою. Діти на моє запитання перелякано перезернулись, мовчать. Я змінюю інтонацію, кричу вимогливо.

— Діти! Хто там живе!? — вони у відповідь шепчуть налякано.

— Там, «Той», «Великий», «там той» Юро живе».

— Хорошо, — кажу я, — Спасибі, там і переночуємо — кажу своїм, сміючись.

Ми швидко ідемо через толоку, провалюємось у замети по коліно. Біжимо вже радісно до тієї хати. Зайшли до хати, передьорнули затвори.

Велика різана світлиця. Хата ззовні не здавалась такою великою, як зсередини. Попри накуреність страшно пахло чесно ком. Цей запах у мене і тепер в пам’яті. Господар будинку, ґазда, сидів з боку довгого стола на лаві, в якій по середині були вирізані три миски. Стіл і лава тягнулись вздовж цілої світлиці. В ній було дуже темно. Кутів кімнати не було видно зовсім, вікна були без шиби і закриті із середини. Пєц, піч натоплена і тому було дуже тепло. Він був у довгій чорній гуні. Лице було годі роздивитись. Пасма білого, мов молоко, сивого волосся кучерями спадали йому на плечі. Руки на столі, мов з картини, могутні кісті з довгими старечими пальцями усі в мідних гуцульських перстенцях. Із-під стола визирали «рисовані» чорні чоботи з каблуками, на яких хвилясто йшов ледь помітний малюнок.

Він мовчав. Поруч сидів бродячий музикант, який крутив колесо ліри і співав містичну пісню. По світлиці бігала одна маленька чорна овечка — єрчі. Воно забігало під стіл, тупало копитами, то знову ховалось десь у затемнених кутах. Ґазда Юро затягувався повільно димом із своєї люльки-файки, вслухаючись у хриплий спів лірника, ніяк не звертаючи на нас увагу.

Старий припинив розповідь, замовчав.

— А ви курите? Зенон ствердно махнув головою.

— Добре, давайте на двір на свіже повітря спустимось, перекуримо. Я трохи сп’янів, коли вип’ю іноді собі дозволяю.

— Стоять біля вітрини книгарні. Курять. Навпроти, на площі, великий дубовий хрест, який вже вкрив