ВДВ (Великий Дружній Велетень) - Роальд Даль

— Ой, ні! — жахнулася Софія.

— Ой, так! — підтвердив ВДВ. — Але попереджати тебе, щоб ти без мене не сміти висунути й носа з цієї печериці, бо інакше тебе чекати жахомахнючий кінець! Ти зараз сама побачити, хто тебе згамнямнямить, якщо, звісно, побачить тебе хоч на одну мінімалістичну секунду.

Великий Дружній Велетень зняв Софію зі столу й поніс до виходу з печери. Він відкотив убік здоровезну каменюку і сказав:

— Дивися он туди, дівчуватко, і казати мені, що бачувати.

Сидячи на руці ВДВ, Софія визирнула з печери.

Сонце вже піднялося високо, висвітлюючи своїм яскраво-пекучим промінням величезне жовтаве пустище з синюватим камінням і мертвими деревами.

— Ти бачувати їх? — запитав ВДВ.

Софія, мружачись від сліпучого сонця, побачила кілька страхітливих височенних постатей, що рухалися поміж камінням удалині, на відстані якихось п’ятисот метрів. Троє або четверо велетнів сиділи нерухомо на кам’яних валунах.

— Це Країна Велетнів, — пояснив ВДВ. — Це все велетні, кожен із них.

Від цього видовища аж паморочилося в голові. На добряче засмаглих велетнях не було ніякої одежі, окрім схожих на спіднички шматинок довкола стегон. Але Софію найбільше приголомшили їхні розміри. Вони були просто гігантські, набагато вищі й товстіші за Великого Дружнього Велетня, на долоні якого вона сиділа. А які вони були огидні! У багатьох стриміли величезні животи. 

У всіх були довжелезні ручиська і здоровенні ножиська. Велетні сиділи трохи задалеко, щоб розгледіти їхні мармизи, але це, мабуть, було й на краще.

— А що вони тут роблять? — спитала Софія.

— Нічого, — відповів ВДВ. — Вони просто нудьгати себе і швендяти без діла, поки стемніє. А тоді всі гасати учвал туди, де живують люди, щоб спіймати когось собі на вечерю.

— Тобто до Туреччини? — уточнила Софія.

— Костохруст, звісно, гасати до Туркеччини, — відповів ВДВ. — Але інші галопувати до всіляких віддаленистих місць — наприклад, до Веллінґтона за присмаком чобіт, або до Панами за панамним присмаком. Кожен велетень мати свої улюблені полюванення.

— А в Англії вони теж бувають? — поцікавилася Софія.

— Частотно, — підтвердив ВДВ. — Вони казати, що в англійчатини дуже-байдуже цікавий присмак кукурдуплі.

— Я не розумію, що це означає, — сказала Софія.

— Означення не має значення. Я ж не завжди правий. Доволі частотно я лівий, а не правий.

— Невже ці бридкі велетні сьогодні вночі знову їстимуть людей? — жахнулася Софія.

— Вони всі щокожної вечері їдять людські створінькала, — відповів ВДВ. — Усі, крім мене. Ось чому тебе чекати жахомахнющий кінець, якщо ти трапиш комусь із них на очі. Вони проковтати тебе, як шматок ясирного пирога, одним ковтнем!

— Але ж їсти людей — це жахливо! — вигукнула Софія. — Чому ніхто їх не зупинить?

— А хто мав би їх зупиняти? — здивувався ВДВ.

— Скажімо, ви? — припустила Софія.

— Ніколи в животі! — заволав ВДВ. — Усі ці людожерні велетні страшезні і лютезні! Вони вдвійничо ширші моєї жирнини і моєї королівської високості!

— Удвічі за вас вищі, — підказала Софія.

— Отож-бо й воно, — погодився ВДВ. — Ти їх бачувати з далековини, а що буде, як вони підійдуть ближчіше. Ці велетні мати п’ятнадцять метрів височини і страхопудні м’язи й мулюскули. Я проти них карлик, ліліпупсик, вірастюлик. Сім метрів у Країні Велетнів — на сміх кроликам.

— Ви не повинні цим перейматися, — заспокоїла його Софія. — Мені здається, ви страшенно великий. У вас навіть пальці на ногах товсті, як сосиски.

— Товстіші, — втішено відповів ВДВ. — Вони такі, як відбивні молотилки.

— І скільки тут цих велетнів? — поцікавилася Софія.

— Усього дев’ять, — відповів ВДВ.

— Це означає, — сказала Софія, — що кожної ночі десь у світі викрадають і з’їдають дев’ятеро людей.

— Більшіше, — уточнив ВДВ. — Усе залежати від розмірів людських створінькал. Японійські створінькала дуже-байдуже мацюпусічні, тому велетень мусити зжерти десь шість японійців, щоб заморити черев’ячка. А інші, такі як норвежійці або янкі-панкі, набагато вищіші, тому, щоб гарно набити пузеро, їх досить два або три.

— Невже ці гидомирні велетні не оминають жодної країни? — запитала Софія.

— Жодної, крім Греції, — підтвердив ВДВ. — Вибір країни залежати від настрою. Якщо велетневі гаряче, він гасати учвал кудись на морозивну північ, щоб охолодити себе якимось ескімососом. Гарний жирненький ескімосос для велетня те саме, що для тебе ескімо.

— Вірю вам на слово, — скривилася Софія.

— А якщо ніч морозивна, і велетень закоцюбніти від холоду, то він радше гайнути до Папуаси, щоб зігрітися парочкою папуасіїв.

— Яке ж це жахіття! — обурилася Софія.

— Ніщо не зігріває велетня кращіше за пригорщу папуасіїв, — повідомив ВДВ.

— А якщо ви опустите мене на землю і я трошки біля них прогуляюсь — невже вони мене з’їдять? — поцікавилася Софія.

— Миттєсекундно! — вигукнув ВДВ. — Ти така мацюпупсічна, що вони ковтануркнуть тебе навіть без жування. Хапне тебе двома пальцями, і нямнямне, як сироїжечку!

— Ходімо краще назад, — попросила Софія. — Не хочу їх навіть бачити.

Дивовижні вуха 

Повернувшись у печеру, Великий Дружній Велетень знову посадив Софію на величезний стіл. — Тобі не морозивно зимно у нічнавій сорочці? — запитав він.

— Нормально, — відповіла Софія.

— Я оце увесьчасно думати, — сказав ВДВ, — про твоїх бідолашнових батьків. Вони тепер, мабуть, бігувати й стрибувати по всій хаті з крикальками: «Алло-алло, де ти поділася, Софі?»

— Я не маю мами й тата, — мовила Софія. — Вони померли, коли я ще була немовлям.

— Ой, бідолашнова скрампулька! — вигукнув ВДВ. — Мабуть, ти страшенно за ними сумуєш?

— Не страшенно, — відповіла Софія, — бо я їх зовсім не знала.

— Мені тепер стати сумно, — почав терти очі ВДВ.

— Не сумуйте, — мовила Софія. — Ніхто особливо не турбуватиметься про мене. Бо ж ви забрали мене з сільського сиротинця. Там усі сироти.

— То ти бути сироїтка?

— Так.

— І скільки там сироїток?

— Десятеро, — відповіла Софія. — Усі маленькі дівчатка.

— Ти там любити бути? — запитав