Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

впала в мої обійми. Але не встиг я обхопити її, як вона, вирвавшись судорожним поривом, закричала з панічним відчаєм, звівши руки до неба: «Боже… о Боже, врятуй!», – і тут же швидше блискавиці впала на коліна кроків за десять від мене. Я чув, як ридання душили її. Я наблизився, щоб допомогти їй, але вона схопила мене за руки, омиваючи їх слізьми, часом навіть обіймаючи мої коліна, і при цьому твердила: «Так, саме ви, саме ви мене врятуєте! Ви не хочете моєї смерті, залиште мене, врятуйте мене, залиште мене в ім’я Боже, залиште мене!». І ці незв’язні слова виривалися важко з її вуст, так часто переривані їх риданнями, що все посилювались. Тим часом вона утримувала мене з такою силою, що я просто не міг би піти. Тоді, зібравши всі сили, я підняв її на руки. Відразу ж ридання припинилися, вона замовкла, але все тіло її немов задерев’яніло, і буря ця змінилася жорстокими судомами.

Признаюсь, я був дуже схвильований і, здається, виконав би її прохання, навіть якби не був змушений до того обставинами. В усякому разі, надавши їй деяку допомогу, я залишив її, як вона просила, і дуже цьому радий. Я вже майже винагороджений за це.

Я очікував, що, як і в день першого мого освідчення, вона не з’явиться протягом усього вечора. Проте годину під восьму вона спустилась у вітальню і тільки повідомила присутніх, що почуває себе дуже погано. Вигляд у неї був пригнічений, голос слабкий, усі рухи – якісь неприродні. Але погляд був м’який і часто зупинявся на мені. Оскільки вона відмовилася грати, я мусив зайняти її місце, і вона підсіла до мене. Під час вечері вона сама залишалась у вітальні. Коли всі туди повернулися, мені здалося, що вона плакала. Аби з’ясувати це, я сказав їй, що, по-моєму, в неї знову напад нездоров’я, на що вона не забула відповісти: «Ця хвороба проходить не так швидко, як з’являється». Нарешті, коли всі почали розходитись, я подав їй руку, і біля своїх дверей вона з силою потиснула її. Щоправда, в цьому русі мені здалося щось мимовільне; але тим краще: зайвий доказ моєї влади.

Б’юся об заклад, тепер вона дуже рада, що все так іде: все належне зроблено, залишається тільки користуватися досягнутим. Можливо, поки я вам пишу, вона вже тішиться цією солодкою думкою! А навіть якщо б її, навпаки, займав який-небудь новий план самозахисту, хіба ми не знаємо, чого варті всі такі плани? Я вас запитую, чи протримаються вони довше нашого найближчого побачення? Звичайно, я готовий до того, що знов опиратимуться, перш ніж поступитись. Але – гаразд! Важкий лише перший крок, а потім цих святенниць і не зупинити! Їх любов – справжній вибух: від опору він тільки сильнішає. Моя святенниця і недоторка побігла б за мною, якби я перестав бігати за нею.

І, врешті, чарівний мій друже, я негайно з’явлюся до вас зажадати виконання даного вами слова. Ви, напевно, не забули того, що обіцяли мені після мого успіху – зради вашому кавалерові? Чи готові ви? Я ж бо чекаю цього так, наче ми ніколи одне одного не знали. До того ж знати вас, можливо, – зайва причина бажати.

Я справедливий, не любас облесний.[57]

Це у мене буде перша невірність моїй суворій здобичі. І обіцяю вам скористатися першим-ліпшим же приводом, аби на добу від неї відлучитися. Це буде їй кара за те, що вона так довго тримала мене на віддалі від вас. Чи знаєте ви, що я зайнятий цією пригодою вже більше двох місяців? Так, два місяці й три дні. Щоправда, я рахую і завтрашній день, оскільки по-справжньому завершиться вона тільки тоді. Це нагадує мені, що пані де Б*** чинила опір цілі три місяці. Я дуже радий переконатися, що відверте кокетування захищається краще, ніж сувора доброчесність.

Прощавайте, чарівний мій друже. Час із вами розлучатися, бо вже пізно. Лист цей завів мене далі, ніж я розраховував. Але оскільки завтра вранці я посилаю до Парижа кур’єра, то хотів скористатися цим і дати вам можливість на один день раніше поділити радість вашого друга.

Із замку ***, 2 жовтня 17…, увечері.

Лист 100

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Друже мій, мене обдурили, зрадили, погубили! Я у відчаї: пані де Турвель поїхала. Вона поїхала, а я про це не знав. Я не був при цьому і не зміг чинити опору її від’їзду, докорити її за мерзотну зраду! Ні, не думайте, що я відпустив би її. Вона б не поїхала, так, вона залишилася б, навіть якби мені довелося застосувати силу. Але що вийшло? Довірливо, ні про що не тривожачись, я спокійно спав, я спав, а в цей час мене уразила блискавка. Ні, нічого не зрозумію я в цьому від’їзді! Жінок так ніколи і не пізнаєш.

Згадати тільки вчорашній день! Та що я кажу: хоч би вчорашній вечір! Погляд її – такий ласкавий, голос – такий ніжний. А потиск руки! І в цей самий час вона обмірковувала втечу від мене! О жінки, жінки! Ви ще скаржитеся, що вас обманюють? А на ділі кожен наш віроломний вчинок – це крадіжка з ваших же запасів.

Із якою насолодою я мститиму! Я розшукаю цю підступну жінку, я відновлю свою владу над нею. Якщо однієї любові досить було, щоб досягти цього, чого ж любов не зможе домогтися за допомогою помсти! Я знову побачу її біля своїх ніг, тремтячу, заплакану, з благанням про пощаду своїм брехливим голосом. Але я буду безжальний.

Що вона тепер робить? Про що думає? Можливо, радіє, що обдурила мене, і, вірна смакам своєї статі, вважає це задоволення найсолодшим? Хитрість без усяких зусиль зробила те, що не вдавалося горезвісній доброчесності. Божевільний! Я побоювався її цнотливості, а треба було боятися підступності.

І до того ж я змушений вгамовувати свій гнів! Не наважуватися виявляти нічого, окрім ніжного смутку, коли серце сповнене люттю! Я змушений знову благати непокірну жінку, що вислизнула з-під моєї влади! Невже мусив я зазнавати такого приниження? І від кого? Від боязкої жінки, абсолютно недосвідченої в боротьбі! Яка користь мені від того, що я запанував у її серці, розпалив її полум’ям любові, довів до шаленства її збентежені почуття, якщо