Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс

Біля ліжка був дзвоник із китицею, який я спочатку не помітив. Я посмикав за китицю, мені стало незручно, і я знову заліз у ліжко. Прийшла медсестра-стюардеса, і я, поплескавши себе по животу, сказав:

— Знаєте, я б таке їв знову і знову!

— Я не дивуюся, — відповіла вона. — Навіть майже очікувала, що ви так скажете.

Я весь день провів у ліжку. Їв той сніданок як сніданок, потім те саме як обід і вечерю. Така система мені сподобалася. Про обід потурбуюся завтра. Чи радше не буду турбуватися завтрашнім обідом. І взагалі не буду турбуватися завтрашнім днем. Між сніданком-обідом і сніданком-вечерею (мені ця система з ситечком почала подобатися ще дужче: можна наливати собі чай, не припиняючи їсти круасан) я довго спав. Потім прийняв душ. Можна було б і ванну, але у ванні я міг би просидіти кількадесят років, то краще душ. Я знайшов стьобаний купальний халат із моїми ініціалами, вишитими золотим шнуром на нагрудній кишені. Він був саме мого розміру, хоча ці ініціали здалися мені вже надмірним випендрюванням. Я прибув сюди не прохолоджуватися, мов кінозірка. Поки я дивився на ці золоті буквочки, вони зникли з моїх очей: я моргнув — і їх не стало. У халаті з нормальною кишенею мені було значно приємніше.

Наступного дня я прокинувся — і знову поснідав. Сніданок був такий самий чудовий, як і три попередні. Вочевидь, проблему сніданку було розв’язано.

Коли Бріджит підійшла прибрати тацю, то тихо спитала:

— На закупи?

— Звичайно.

Саме про це я і думав.

— Хочете йти на закупи чи скуповуватися тут?

— Іти, — сказав я, не дуже розуміючи різницю. — Звичайно.

Брат моєї дружини колись повернувся після десяти днів у Флориді і сказав:

— Коли я помру, то не хочу в рай, хочу на шопінг в Америці.

Того другого ранку я почав розуміти, що він мав на увазі.

Коли ми дісталися супермаркету, Бріджит спитала мене, хочу я йти пішки чи їхати. Я сказав: їдьмо, це звучить весело — здається, саме такої відповіді вона очікувала. Якщо подумати, то в дещо в її роботі, певно, доволі нудне — адже ми, мабуть, усі реагуємо приблизно однаково, хіба ні? Коротше, ми поїхали. Візки для супермаркету були сітчастими, з моторчиком, вони їздили, як атракціонні автомобільчики, тільки через якийсь пристрій електронного бачення не налітали один на другий. Щойно здається, що ось-ось у когось вріжешся, як твій візок раптом різко завертає вбік. Якщо намагатися спеціально зіткнутися, то виходить кумедно.

Систему опанувати легко. У вас є пластикова картка, яку засовують в отвір біля того товару, який хочете купити, потім набираєте кнопками кількість одиниць. Через одну-дві секунди картку повертають. Тоді товар автоматично видається й проплачується.

Мені сподобалося кататися на візку. Пам’ятаю, як колись у дні минулі я, бувало, ходив до крамниць і бачив маленьких дітей, яких у сітчастому візку, неначе в клітці, везли батьки; я тоді їм заздрив. Тепер перестав. Ух, чого ж я того ранку накупив! Оті рожеві грейпфрути я виніс у них практично всі, що були. Так мені принаймні хотілося. Я купив собі сніданок, купив обід, купив вечерю, і перекуску на пізній ранок, і чай і до чаю, і закусок до аперитивів, і смакоту для нічного бенкету. Я накупив фруктів, назв яких навіть не знаю, овочів, яких зроду не бачив, химерні шматки м’яса з відомих тварин і знайомого вигляду шматки м’яса тварин, яких доти ніколи не їв. В австралійській секції я знайшов стейк із крокодилячого хвоста, філе водяного буйвола, терин із кенгуру. Усе це я купив. Відділ делікатесів я просто розніс. Сухозаморожене суфле з омара з вишневими чипсами — як я міг утриматися від такого?

А якщо говорити про напої… я навіть не уявляв, скільки різноманітних засобів сп’яніння винайшло людство. Я сам здебільшого схильний пити пиво й міцні напої, але не хотів здаватися людиною упередженою, тож купив і кілька ящиків вина й коктейлів. Етикетки на пляшках містили дуже корисну інформацію щодо того, як і наскільки вплине на вас їхній вміст, з огляду на стать, вагу й кількість жирової маси. Був прозорий алкогольний напій з дуже пошарпаною етикеткою. Називався він «Stinko-Paralytiko» (зроблено в Югославії), й про нього було написано: «Від цієї пляшки ви станете таким п’яним, як ніколи». Ну треба ж ящичок такого додому принести, чи не так?

Ми чудово попрацювали того ранку. Може, взагалі, я найкраще у своєму житті попрацював. І, до речі, не дивіться на мене зверхньо. Ви б практично те саме зробили. Я про те, що коли б ви відмовилися від шопінгу, то чим би ви зайнялися? Зустрічалися б із відомими людьми, зайнялися сексом, пограли в гольф? Можливостей обмежена кількість — це один з важливих моментів, які слід пам’ятати про те чи інше місце. І якщо я спочатку пішов по крамницях, то, ну, подібні до мене люди зробили б те саме. Я ж не ставлюся до вас зверхньо, якщо ви б радше зустрілися з відомими людьми, зайнялися сексом чи зіграли в гольф. Хай там як, а у свою пору дійду й до цього. Як я кажу, не такі ми вже різні.

Коли ми повернулися додому, я був… не зовсім стомлений — тут не стомлюються — а просто ніби ситий. Кататися на візках було весело, я, мабуть, там більше ходити й не захочу — та, якщо подумати, то й не бачив я, щоб хтось по супермаркету ходив пішки. Потім настав час обіду, і Бріджит принесла мій сніданок. Потім я подрімав. Я очікував, що мені щось насниться, бо вдень я завжди бачив сни. Чомусь снів не було.

Бріджит розбудила мене з чаєм і печивом, яке я вибрав. То було печиво зі смородиною спеціально для таких людей, як я. Не знаю, як воно було у вас, а мені все життя випадало нарікати на те, що в печиво зі смородиною її кладуть замало. Очевидно, і забагато смородини в печиві — це недобре, бо тоді у вас буде вже не печиво, а якась грудка ягід, але я завжди був переконаний, що слід встановити певну розумну пропорцію. З більшим відсотком ягід, звісно — приміром, п’ятдесят на п’ятдесят. І так це печиво й називалося — «Фіфті-фіфті». Я його купив три тисячі пачок.

Я розгорнув газету, яку Бріджит дбайливо поклала на тацю, — і ледь не розхлюпав чай. Ні, чай я все-таки пролив, але просто