Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс
Через північний схил гори пролягала велетенська розколина. Спайк показав на дно того провалля, на глибину кількасот метрів, і сказав, що там колись стояв монастир. Зі справжніми ченцями і всім на світі. А потім у 1840 році накотив великий землетрус, схопив той монастир і потрусив його, як песик шмату, і церковця впала, і село під нею, якесь на букву «А». Усі, напевне, одразу загинули, а якщо не одразу, то дещо пізніше. Бачиш оцю розколину — то за чотири-п’ять днів після землетрусу туди з гори поповзла суміш снігу з водою. Зносила все на своєму шляху. Немов Божа розплата. І монастир, і село було стерто з лиця землі.
Джиммі Фулґуд серйозно кивав, слухаючи цю історію. Усе це сталося, сказав він до себе, перед тим, коли цей шматок гори став належати совєтам. Тоді вони, звичайно, були росіяни й християни, але це довело, що Бог не хотів відступати святу гору совєтам, навіть до того, як ті совєти з’явилися.
Пошуки тривали три тижні. Джиммі гадав, чи не схований Ковчег у льодяному карнизі навколо гори, і Спайк був згоден, що це можливо, але в такому разі Бог мав би якось позначити те місце. Господь не послав би їх на гору, приховавши від них мету, з якою послав: це не в Його природі. Джиммі погодився. Вони вишукували неозброєним оком, біноклями й інфрачервоним пристроєм нічного бачення. Спайк чекав знаків. Чи був він певен, що впізнає знак, коли зустріне? Може, треба шукати там, куди їх підштовхує вітер. Вони шукали в тому напрямі. Не знайшли нічого.
Щодня, коли сонце нагрівало рівнину перед ними й звідти здіймалося тепле повітря, над верхівкою гори утворювалася хмара-німб, ховаючи від них нижчі схили; щовечора повітря охолоняло і хмара розвіювалася. Коли минуло три тижні, вони спустилися поповнити запаси з багажника «мерседеса». Вони з’їздили до найближчого села, звідки Спайк надіслав Бетті поштівку зі словами «Відсутність новин — непогана новина», яка вразила Бетті своєю туманністю. Потім повернулися до гори й шукали ще три тижні. У цю пору, коли була повня, Спайк щоночі дивився на Місяць, згадуючи, як теперішня експедиція зародилася там, у повільній куряві. Однієї ночі Джиммі стояв поруч із ним і теж роздивлявся поцятковану молочну кулю.
— Схоже на пиріг із заварним кремом, — з нервовим смішком відзначив Джиммі.
— А як долетиш — то більше на брудний пляж, — відказав Спайк. Він і далі дивився в небо, чекаючи знаків. Знаків не було.
Саме протягом третього з їхніх періодів на горі (за обопільною домовленістю, останнього за цей рік) Спайк зробив своє відкриття. Вони були за кількасот метрів від верхівки й щойно проминули небезпечну смугу дрібного каміння, де побачили дві печери одну біля одної. Наче тут Бог ткнув двома пальцями в гору, здалось обом мандрівникам. З тим невиправним оптимізмом, який Джиммі шляхетно зносив, колишній астронавт бадьоро вскочив в одну з них: спочатку була тиша, потім пролунав розкотистий крик. Джиммі подумав про ведмедів, а то й про снігову людину — але крик майже на одному подиху перейшов у низку суто стадіонних вигуків.
Неподалік від входу до печери Джиммі знайшов Спайка Тіґґлера, який молився, стоячи на колінах. Перед ним лежав людський скелет. Джиммі опустився на коліна біля Спайка. Навіть у такій позиції колишня зірка баскетболу значно вивищувалася над колишнім астронавтом. Спайк загасив ліхтарик, Джиммі зробив те саме. У холодній темряві минуло кілька безмовних хвилин, а тоді Спайк прошепотів:
— Ми знайшли Ноя.
Джиммі нічого не сказав. За якийсь час вони знову повмикали ліхтарики, і два промені з повагою освітили скелет, що лежав перед ними. Кістяк лежав ногами до входу в печеру і, наскільки обидва дослідники могли бачити, здавався абсолютно цілим. Між кісток де-не-де звисали клапті тканини — десь білої, десь сіруватої.
— Хвала Господові, — сказав Спайк Тіґґлер.
Вони поставили намет за кілька метрів нижче схилом і обшукали другу печеру. Спайк у глибині душі сподівався, що вони знайдуть дружину Ноя чи, може, колоду з Ковчега, але більше знахідок не було. Згодом, коли стемніло, у наметі почулося сичання насоса, а тоді Спайк Тіґґлер кинув свій м’яч через каміння Великого Арарату в непевні руки Джиммі Фулґуда. Раз у раз м’яч влучав у великі руки колишнього баскетболіста Джиммі. Віддавав він м’яч так собі, але Спайк не засмучувався. Того вечора він кидав і кидав м’яч, доки повітря вихололо, і дві постаті освітлювалися тільки місяцем, який сходив. Навіть тоді Спайк бачив бездоганно — Джиммі відчував, що м’яч потрапляє йому в руки з сутінковою влучністю кажана.
— Слухай, Спайку, — в якийсь момент вигукнув він, — ти там нічне бачення ввімкнув, чи що? — і ледь помітний у темряві партнер засміявся.
Потім вони повечеряли, Спайк узяв ліхтарик і повернувся до могили Ноя, як він тепер прозвав це місце. Джиммі чи то з тактовності, чи від забобонності лишився в наметі. За годину чи більше Спайк повідомив, що розташування скелета дозволяло Ноєві, помираючи, визирати з печери й бачити Місяць — той самий, на чиїй поверхні Спайк Тіґґлер стояв зовсім нещодавно.
— Хвала Господові, — повторив він і застібнув намет на ніч.
За якийсь час стало зрозуміло, що ні одному, ні другому не спиться. Джиммі тихо кашлянув.
— Спайку, — обережно промовив він, — мені… мені здається, що в нас є деяка проблема.
— У нас є проблема? У нас — чудо! — відказав Спайк.
— Звичайно, у нас чудо. Але є і проблема.
— Скажи, Джиммі, яка, на твою думку, проблема, — тон Спайка був веселий, терплячий, майже поблажливий — тон надійного квотербека.
Джиммі говорив обережно, сам не певен того, в що вірити.
— Ну, уявімо, що я міркую вголос, Спайку, і скажімо, що в мене зараз напад сумнівів.
— Гаразд, — настрій Спайка ніщо не могло зруйнувати. Він відчував таку суміш шаленого піднесення і полегшення, як під час водної посадки на Землю.
— Ми шукаємо Ковчег, так? Тобі… сказали, що ми знайдемо Ковчег.
— Авжеж, знайдемо. Обов’язково — як не зараз, то наступним разом.
— Але ж ми шукаємо Ковчег, — не відступався Джиммі. — Нам… тобі… було сказано шукати
