Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс
Марґарет не приходила на виклик дзвіночка з китицею, як блондинка Бріджит: з нею треба було зв’язуватися відеотелефоном.
— Я хвилююся щодо гольфу, — почав я.
— Це не зовсім мій профіль.
— Не має значення. Розумієте, коли я прибув, то пройшов його за 67 очок. Тепер уже недалеко до 50-ти.
— Це не схоже на проблему.
— І в мене виходить дедалі краще.
— Вітаю.
— А колись я взагалі пройду поле за 18 ударів.
— Ваша цілеспрямованість викликає захват, — вона ніби з мене сміялася.
— А що тоді?
Вона трохи помовчала.
— Спробуєте щоразу проходити поле за 18 ударів.
— Ні, так це не робиться.
— Чому?
— Ну от не робиться.
— Я певна, що є багато інших полів…
— Та сама історія, — сказав я, перебиваючи її, мабуть, не зовсім ввічливо.
— То зможете перейти до іншого спорту, правда? А коли набридне, повернутися до гольфу?
— Але тут та сама проблема. Я вже пройду поле за 18 ударів. У гольфі мені вже не буде чого робити.
— Є багато інших видів спорту.
— І вони для мене вичерпаються.
— От що ви їли на сніданок?
Я розумів, що відповідь вона знає, коли вона кивала, слухаючи мене.
— От бачите. Снідати вам не набридає.
— Ні.
— Ну то уявіть, що гольф — це теж такий собі сніданок. Може, вам не набридне щоразу проходити поле за 18 ударів.
— Може, — із сумнівом відповів я. — З ваших слів мені здається, що ви ніколи не грали в гольф. Та й це взагалі інша річ.
— Яка?
— Немає втоми. Тут не втомлюються.
— Це скарга?
— Не знаю.
— Втому можна влаштувати.
— Звісно, — відповів я. — Але то, певне, буде приємна втома, а не така, що хочеться лягти і вмерти.
— Вам не здається, що ви маєте дещо викривлені думки? — говорила вона чітко, майже роздратовано. — Чого ви хотіли? Чого сподівалися?
Я кивнув сам собі, і на тому ми зупинилися. Моє життя тривало. Ця фраза теж почала викликати в мене єхидну посмішку. Життя триває, гра нескінченно покращується. Я робив іще всяку всячину:
— вирушив у кілька круїзів;
— навчився плавати на каное, літати на повітряній кулі, опанував альпінізм;
— потрапляв у небезпечні ситуації й рятувався;
— досліджував джунглі;
— побував на засіданні суду (хоча з вироком був не згодний);
— спробував побути художником (вийшло не так уже й погано!) і хірургом;
— звичайно, багато разів закохувався;
— вдавав, ніби я остання людина на землі (і перша).
Ніщо з цього не означало, що я припинив робити те, що робив, відколи сюди потрапив. Я займався сексом із дедалі більшою кількістю жінок, іноді одночасно, їв дедалі химерніші й екзотичніші страви, зустрічав усіх відомих людей, яких тільки міг пригадати. Наприклад, бачився з усіма футболістами всіх часів. Почав із найвідоміших, потім були не такі відомі, якими захоплювався я, потім ті, кого пам’ятав на прізвище, але не за тим, які вони з себе і як грають; зрештою став проситися до тих, із ким ще не бачився, — поганих, нудних, грубих гравців, яким я зовсім не симпатизував. Зустрічі мені не подобалися: вони виявилися такими самими поганими, нудними й грубими людьми і поза полем, — просто мені не хотілося, щоб футболісти закінчувались. І ось вони скінчилися. Я знову зв’язався з Марґарет.
— Я бачився з усіма футболістами, — зізнався я.
— На жаль, я про футбол теж небагато знаю.
— І в мене більше немає мрій, — поскаржився я.
— А навіщо вони? — відповіла вона. — Навіщо?
Я відчув, що вона ніби мене перевіряє, хоче знати, чи я серйозно про це говорю. Невже це лише проблема адаптації?
— Мабуть, мені потрібне пояснення, — заявив я, маю визнати, дещо занадто пафосно.
— Питайте про що завгодно, — вона відкинулася в офісному кріслі.
— Послухайте, мені треба все чітко розуміти.
— Захоплююся вашою цілеспрямованістю, — трохи зверхньо відказала вона.
Я вирішив, що краще почати з початку.
— Послухайте, це Рай, правда?
— О так.
— Ну а що з неділями?
— Не розумію вас.
— У неділю, — пояснив я, — наскільки я розумію, хоча зараз не дуже стежу за календарем, я граю в гольф, ходжу по крамницях, займаюся сексом і нічого поганого не відчуваю.
— Хіба це не… чудово?
— Я не хотів би здатися невдячним, — обережно промовив я, — але де ж Бог?
— Бог. Вам потрібен Бог? Саме цього ви хочете?
— Хіба це питання того, чого я хочу?
— Саме так питання й стоїть. Вам потрібен Бог?
— По-моєму, має бути по-іншому. Він або є, або його немає. Я б зрозумів, як воно. Я не думав, що це якось від мене залежить.
— Звичайно, залежить.
— Як?
— Рай зараз демократичний, — промовила вона. І додала: — Чи принаймні він такий, якщо ви хочете, щоб він таким був.
— Як це — демократичний Рай?
— Ми більше не нав’язуємо людям Рай, — сказала вона. — Ми дослухаємося до їхніх потреб. Хочуть щось отримати — отримують, ні — то ні. І, звичайно, вони отримують такий Рай, якого хочуть.
— І чого загалом вони хочуть?
— Ну, ми виявили, що продовження життя. Тільки… безумовно, кращого.
— Секс, гольф, шопінг, зустрічі з відомими людьми і добре самопочуття? — наче обороняючись, промовив я.
— По-різному. Але, правду кажучи, різниця не надто велика.
— Не така, як раніше.
— А, як раніше, — вона всміхнулася. — Це, звичайно, було до мене, але так, раніше мрії про Рай були амбіційнішими.
— А Пекло? — спитав я.
— Що?
— Чи воно існує?
— Ні, ні, — відказала вона. — То була просто необхідна пропаганда.
— У мене виникало таке питання, розумієте. Адже я бачив Гітлера.
— Багато хто бачив. Він… така собі туристична пам’ятка, справді. Як він вам?
— Ну, я особисто з ним не спілкувався, — твердо відказав я. — Руку я б йому не потиснув. Я дивився на нього з-за кущів.
— Так-так. Багато хто воліє бачити його так.
— Тож я і подумав, що, певне, Пекла немає.
— Слушний висновок.
— Просто цікаво, — мовив я, — а що він робить цілими днями?
Я уявив собі, як він щоразу ходить на берлінську Олімпіаду 1936 року, дивиться, як німці всюди перемагають, а Джесс Овенс[37] падає — а потім повертається
