Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс

Приблизно тоді я почав зустрічатися з відомими людьми. Спочатку я трохи соромився й просив зустрічі тільки з кінозірками та спортсменами, якими захоплююсь. Наприклад, я зустрів Стіва Мак-Квіна і Джуді Ґарленд, Джона Вейна, Морін О’Саллівен, Гемфрі Боґарта, Джин Тірні (завжди страх як хотів зустрітися з Джин Тірні) і Бінга Кросбі. Я зустрів Дункана Едвардса й решту гравців «Манчестер Юнайтед», які розбилися в мюнхенському літаку. З деким із колишніх лестерців теж зустрівся — більшість їхніх імен вам невідома.

За якийсь час я зрозумів, що можу бачитися з ким захочу. Я зустрічався з Джоном Ф. Кеннеді й Чарлі Чапліном, Мерилін Монро, президентом Ейзенгауером, папою Йоаном XXIII, Вінстоном Черчиллем, Роммелем, Сталіним, Мао Цзедуном, Рузвельтом, генералом де Ґоллем, Ліндбергом, Шекспіром, Бадді Голлі, Петсі Клайн, Карлом Марксом, Джоном Ленноном і королевою Вікторією. Більшість цих людей загалом були приємні, поводилися невимушено й не заносилися, не дивилися на мене зверхньо. Вони були просто як справжні люди. Я попросився зустрітися з Ісусом Христом, і мені сказали, що не певні, чи це вдасться, то я не наполягав. Я зустрівся з Ноєм, і, на диво, тут виникли деякі мовні проблеми. На декого я просто хотів подивитися. Скажімо, Гітлерові я руку тиснути не хотів, то мені допомогли сховатися за кущами в правильному місці, так що я просто поглянув, як він проходить мимо у своїй огидній формі — велетенський, як саме життя.

Угадайте, що було далі? Я почав хвилюватися. Хвилювання в мене були просто смішні. Наприклад, про своє здоров’я. Правда, це божевілля якесь? Може, це було якось пов’язане з тим, що Бріджит розповідала мені про своє серце, але мені раптом подумалося, що в мене щось негаразд. Хто б міг сказати, правда це чи ні? У мене почалися всілякі дивацтва, я сів на дієту, дістав веслувальний тренажер і велотренажер, підіймав гирі, припинив уживати сіль і цукор, тваринні жири й тістечка з кремом, навіть обмежив «фіфті-фіфті» половиною пачки на день. У мене був період хвилювання за своє волосся, за катання по супермаркету (чи ці візки безпечні?), сексуальну активність і банківський рахунок. Чому я хвилювався за рахунок, коли тут і банків не було? Я уявляв, як моя картка в супермаркеті припиняє працювати, мені було соромно за кредит, який мені, схоже, дали. Що я зробив, щоб на нього заслужити?

Здебільшого, звичайно, мені було добре, і я не переймався шопінгом, гольфом, сексом і зустрічами з відомими людьми. Але час від часу я замислювався: а що як я не зможу пройти 18 лунок? Якщо не зможу дозволити собі «Фіфті-фіті»? Урешті я зізнався у своїх тривогах Бріджит. Вона вирішила, що мене час передати в інші руки. «Свою справу я зробила», — зазначила Бріджит. Мені стало сумно, і я спитав, що їй купити на знак подяки. Вона сказала, що має все потрібне. Я спробував написати їй вірш, але до імені Бріджит мені було дуже складно знайти риму («вижить»? «розріджують»?), тож я врешті здався, бо їй, певне, вже не раз присвячували вірші.

Далі мною опікувалася Марґарет. Вигляд у неї був значно серйозніший, ніж у Бріджит: бездоганні костюми, ідеальна зачіска — жінка з тих, які виграють конкурс «бізнесвумен року». Я її дещо побоювався (і, звісно, не міг уявити, що пропонував би їй, як Бріджит, зайнятися сексом) і трохи очікував, що вона буде засуджувати мій спосіб життя. Але, звичайно, вона такого не робила. Ні, вона просто сказала, що з вигодами я досить добре знайомий і що коли мені буде потрібно щось більше, ніж практична допомога, я завжди можу до неї звернутися.

— Скажіть мені дещо, — попросив я її на першій зустрічі. — Це ж безглуздо — хвилюватися про здоров’я, правда?

— Немає жодної необхідності.

— А про гроші?

— Немає жодної необхідності, — відповіла вона.

Щось у її тоні натякало на те, що коли б я уважно придивився, то помітив би гідні приводи для хвилювання, але я цим не зайнявся. У мене попереду було багато часу. Часу мені ніколи не бракуватиме.

Ну, я не найшвидше з усіх на світі міркую, і в минулому житті я просто мав схильність робити те, що треба чи хочеться, і не надто багато над цим розмірковувати. Це ж нормально, так? Але дайте людині досить часу — і думки її неодмінно кудись заведуть, і вона почне ставити деякі серйозні питання. Наприклад, хто тут господар і чому я його не бачив? Я гадав, що мали б бути якісь вступні іспити чи, може, випробувальний термін, але, окрім того суду, який мене, по правді, розчарував (якийсь дідок сказав, що я нормальний, і все), мене ніхто не турбував. Мені дозволили цілими днями сачкувати й покращувати вправність у гольфі. Чи дозволено мені сприймати все як належне? Чи від мене щось очікується?

Потім оця історія з Гітлером. Ховаєшся в кущах, а він проходить мимо — здоровенна фігура в огидній формі, з фальшивою посмішкою на обличчі. Добре, я тепер його бачив, моя допитливість задоволена, але маю спитати себе — а що він тут робить? Теж, як усі, замовляє сніданок? Я вже звернув увагу на те, що йому можна носити власний одяг. Чи означає це, що йому так само можна грати в гольф і займатися сексом, якщо хочеться? Як це все влаштоване?

Потім — мої хвилювання щодо здоров’я і катання по супермаркету. Мене вже хвилювали власне не ці речі, а те, що я за них хвилююсь. У чому річ? Чи це просто звичайні проблеми з адаптацією, як казала Бріджит?

Гадаю, звернувся я до Марґарет через гольф. Не було сумніву, за довгі місяці й роки гри на цьому чудовому зеленому полі з його штучками (скільки разів я влучав у воду, перекинувши м’яч через близьку одинадцяту лунку!), моя гра нескінченно покращилася. Я так і сказав якось Северіано, постійному моєму помічникові: «Моя гра нескінченно покращилася». Він погодився, і тільки згодом, між вечерею і сексом, я замислився над тим, що я сказав. Спочатку я зіграв з рахунком у 67 очок, і поступово кількість очок скорочувалася. Не так давно я регулярно грав із результатом 59, а тепер під безхмарним небом поступово підбирався до цифри 50. Без мороки я міг пройти 350 ярдів, стиль удару дуже змінився, а м’ячі влітали в лунку, немов їх притягувало магнітом. Я тепер ставив собі за мету наблизити рахунок до 40,