Бог Дрібниць - Арундаті Рой
— Він перший у класі. Цього року перестрибне через один, у наступному йому робити нічого.
Амбіцій у тій тісній, задушливій кімнатці було таки чимало.
Хай що тримав товариш Піллай за занавісками у своєму креденсі, то були явно не поламані модельки літаків з бальси.
Натомість Чако, відколи переступив поріг того дому чи, радше, відколи з’явився господар, мав химерне враження, наче просто сходить нанівець. Ніби генерал, якого позбавили звання і зірочок, він тепер менше усміхався. Намагався тримати на припоні свою гарячкову вдачу. Якби хтось у ті хвилини побачив його вперше, то прийняв би за чоловіка вельми стриманого. Мало не боязкого.
Непомильний інстинкт вуличного задираки підказував товаришу Піллаю, що помітні з першого погляду скрутні обставини (тісний, задушливий дім, похропування матері, очевидна близькість до трудящих мас) дають йому над Чако владу, з якою у ці революційні часи не зрівняється жодна оксфордська освіта.
Свою бідність він націлив Чако у голову, ніби заряджену рушницю.
Чако витягнув зім’ятий аркуш, де спробував був сам згрубша накидати ескіз нової етикетки, яку хотів замовити в друкарні товариша К. Н. М. Піллая. Призначалася вона для нової продукції, яку «Райські маринади і варення» мали випустити на ринок навесні. Для «Штучного кулінарного оцту». Малювання до сильних сторін Чако не належало, але загальну суть задуму товариш Піллай уловив. Він пам’ятав логотип із зображенням танцівника катакалі, напис «Володарі царства смаку» повздовж нижнього краю одежі (свою ідею) і шрифт, який вони обрали для «Райських маринадів і варень».
— Оформлення те саме. Відмінність лише у тексті, я так розумію, — мовив товариш Піллай.
— І в кольорі рамки, — сказав Чако. — Вона має бути не червона, а гірчична.
Щоб прочитати текст уголос, товариш Піллай підняв окуляри на волосся. Скельця відразу потьмяніли від оливи, якою воно було змащене.
— «Штучний кулінарний оцет», — прочитав він і додав: — Це все великими літерами, я так розумію.
— Берлінською лазур’ю, — уточнив Чако.
— А «Виготовлено з оцтової кислоти»?
— Яскраво-синім, — пояснив Чако. — Так, як ми робили для зеленого перцю в розсолі.
— «Вага нетто… партія №… дата вигот…. вжити до… макс. роз. ціна… рупій…» Тим самим яскраво-синім, але малими літерами?
Чако кивнув.
— «Цим ми засвідчуємо і гарантуємо, що оцет у цій пляшці за своїми властивостями і якістю відповідає чинним нормам. Складники: вода, оцтова кислота». Все це — червоним, я так розумію.
Словами «я так розумію» товариш Піллай послуговувався, щоб замаскувати питальні речення під стверджувальні. Ставити запитання, якщо тільки не йшлося про щось особисте, він страшенно не любив. Запитувати — значить примітивно виявляти свою необізнаність. Доки Чако з товаришем Піллаєм закінчили обговорювати етикетку для оцту, кожен з них набув уже свого власного комариного ковпака.
Вони погодили дату виконання замовлення.
— То як пройшла вчорашня демонстрація? Успішно? — поцікавився Чако, переходячи нарешті до питання, заради якого, властиво, і прийшов.
— Доки наші вимоги не виконають, товаришу, сказати, успішно вона пройшла чи ні, годі, — у голосі товариша Піллая непомітно для нього самого зазвучали ораторські нотки. — А до того часу треба продовжувати боротьбу.
— Але відгук вона отримала добрий, — мовив Чако, пробуючи перейти на ту саму мову.
— Так, звісно, відгук був непоганий, — погодився товариш Піллай. — Товариші подали вищому партійному керівництву меморандум. А що буде далі — побачимо. Нам залишається тільки чекати.
— Вчора ми їх бачили, — сказав Чако. — Демонстрантів.
— Дорогою до Кочина, я так розумію, — здогадався товариш Піллай. — Але партійні джерела повідомляють, що у Трівандрамі відгук був іще потужніший.
— У Кочині теж вийшли тисячі, — вів далі Чако, а тоді додав: — До речі, моя племінниця бачила серед них нашого молодого Велюту.
— Ага… розумію… — товариша Піллая ця звістка захопила зненацька. Він планував поговорити з Чако про Велюту. Колись. Рано чи пізно. Але не так-от спонтанно, без підготовки. В голові у нього аж загуло, ніби там теж увімкнули настільний вентилятор. Він гарячково міркував: скористатися нагодою, яка виникла ні з того ні з сього, чи все ж відкласти цю розмову на потім. І вирішив не відкладати.
— Так, він хороший працівник, — задумливо протягнув товариш Піллай. — Надзвичайно розумний.
— Авжеж, — кивнув Чако. — Чудовий столяр з головою інженера. Якби не…
— Я не про це, товаришу, — сказав К. Н. М. Піллай. — Партійний працівник.
Мати товариша Піллая далі погойдувалася і похропувала. Було у цьому розміреному похропуванні щось підбадьорливе. Немов у цоканні годинника. Звук, якого мовби й не чуєш, та коли він зникає, його раптом починає бракувати.
— Розумію… То він — повноправний член партії?
— О, так, — неквапно мовив товариш Піллай. — О, так.
На голові у Чако виступив піт. Якоїсь миті йому здалося, що під волоссям там мандрує цілий гурт мурах. Він довго обіруч шкріб голову, аж соваючи туди-сюди по черепу шкіру.
— Ору каар’ям параяттей?[56] — товариш Піллай перейшов на малаяльську і довірливий, змовницький тон. — Я говорю як друг, кето. Не для протоколу.
Перш ніж продовжувати, товариш Піллай окинув Чако запитливим поглядом, намагаючись передбачити його реакцію. Гість тим часом уважно вивчав в’язку сіру суміш із поту і лупи, що набилася йому під нігті.
— Той параван ще завдасть вам клопоту. Моя вам порада: знайдіть йому роботу деінде… відішліть його звідси.
Такий поворот у розмові Чако здивував. Він же тільки хотів дізнатися, що відбувається, подивитися, хто на чому стоїть. Сподівався наразитися на спротив, ба навіть на вороже ставлення, а тут натомість йому пропонують якусь хитру, підступну змову.
— Відіслати? Але чому? Я не заперечую проти його членства у партії. Просто цікаво, та й годі… Думав, може, ви з ним говорили, — сказав Чако. — Але він, я певен, просто експериментує, випробовує свої сили. Він хлопець недурний, товаришу. Я йому вірю…
— Не в тому річ, — озвався товариш Піллай. — Сам по собі він може бути чудовою людиною. Тільки-от інші робітники ним не задоволені. Вони вже приходять до мене, скаржаться… Бачите, товаришу, тут, у наших краях, усі ці кастові відмінності вкорінені дуже глибоко.
Кальяні поставила на стіл перед чоловіком залізне горнятко з гарячою кавою.
— От гляньте, приміром, на неї. На господиню цього дому. Всіх тих параванів і іже з ними вона ніколи й на поріг не пустила б. Ніколи в житті. І навіть я не можу тут нічого вдіяти. Не можу переконати свою дружину. Бо в домі, звісно ж, керує вона, — і він зиркнув у
