Бог Дрібниць - Арундаті Рой

— Люди-люди, — мовив інспектор Томас Метью, — отак спочатку ви самі їх псуєте, носитеся з ними, мов курка з яйцем, а коли вони врешті-решт вилазять вам на голову, біжите до нас по допомогу.

Крихітка-кочамма опустила очі, ніби дитина, яку добряче відчитали. А тоді повела далі. І розказала інспектору, що останніми тижнями зауважувала якісь недобрі ознаки — нахабство, грубощі… Згадала і про те, що на шляху до Кочина бачила його на демонстрації, і про чутки, буцімто він чи то був у наксалітах раніше, чи то один з них ще й тепер. Її уваги не привернула ледь помітна тінь занепокоєння, яка промайнула чолом інспектора при цих словах.

Племінника вона про все це попереджала, додала Крихітка-кочамма, але навіть у найстрашніших снах їй ніколи не приверзлося б, що може дійти до чогось такого. І от маєш: миле дитя мертве. Двоє інших дітей зникли.

Тут уже нерви у Крихітки-кочамми не витримали.

Томас Метью налив їй поліційного чаю. Коли вона трохи прийшла до тями, то з його допомогою виклала все, про що розповіла, у письмовому вигляді. Інспектор запевнив її у повному сприянні з боку коттаямської поліції. Негідника впіймають ще до смерку, сказав він. Знав-бо, що місцин, де може переховуватися з парою двояйцевих близнюків параван, за яким женеться Історія, насправді не так уже й багато.

Інспектор Томас Метью був чоловіком розважливим, а тому вдався до одного застережного заходу. Він відправив до Аєменема джип з наказом доправити до відділку товариша К. Н. М. Піллая. Для нього дуже важливо було знати, має той параван якусь політичну підтримку чи діє на власний розсуд. Хоч сам Томас Метью був прихильником Національного конгресу, наражатися на будь-які непорозуміння з марксистським урядом штату він не мав жодного наміру. Коли з’явився товариш Піллай, інспектор запропонував йому стілець, на якому ще недавно сиділа Крихітка-кочамма. І показав її заяву. Потім між ними відбулася розмова. Коротка, зашифрована, посутня. Так, ніби вони обмінювалися не словами, а цифрами. Схоже, жодні пояснення їм не були потрібні. Товариш Піллай та інспектор Томас Метью не приятелювали й один одному не довіряли, але порозумітися між собою могли з півслова. То були чоловіки, яких дитинство покинуло остаточно, не зоставивши ані сліду по собі. Чоловіки, позбавлені допитливості. Позбавлені сумнівів. Кожен з них був на свій штиб по-справжньому, страхітливо дорослий. На світ вони дивилися, але й гадки не мали поцікавитися, як він функціонує і чому, бо ж усе це і так було їм відомо. Властиво, саме вони його й урухомлювали. Ніби механіки, які обслуговують різні частини одного й того ж механізму.

Товариш Піллай сказав інспекторові Томасу Метью, що знайомий з Велютою, але не згадав ні про те, що Велюта — член Комуністичної партії, ні про те, що напередодні пізно ввечері той постукав до нього у двері, тож саме головний аєменемський марксист був останнім, хто бачив Велюту перед зникненням. Крім того, товариш Піллай не спростував звинувачень у спробі зґвалтування, які висунула Крихітка-кочамма, хоч і знав, що це неправда. Він лише запевнив інспектора, що, наскільки йому відомо, Велюта не може розраховувати на захист чи заступництво з боку Комуністичної партії. А отже, діє сам, на свій страх і ризик.

Після того, як товариш Піллай пішов, інспектор Томас Метью ще раз прокрутив у голові їхню розмову, промацуючи слово за словом, перевіряючи їх на логіку і вишукуючи приховані пастки. Коли ж урешті задовольнився, то віддав кілька розпоряджень своїм людям.

Тим часом Крихітка-кочамма повернулася до Аєменема. На під’їзній доріжці перед домом стояв блакитний «плімут». Марґарет-кочамма і Чако повернулися з Кочина.

На шезлонзі у вітальні лежала Софі-моль.

Коли Марґарет-кочамма побачила тіло доньки, шок заполонив її, ніби примарні оплески — порожню глядацьку залу. І вихлюпнувся через вінця блювотною хвилею, відібравши мову та спорожнивши очі. Оплакувала вона не одну смерть, а дві.

З утратою Софі Джо помер знову. Та цього разу вже не було ні недоробленого домашнього завдання, ні недоїденого яйця. Вона приїхала до Аєменема зцілити свій поранений світ, а натомість утратила його повністю. І, ніби скляна шибка, просто розбилася на друзки.

Про наступні кілька днів спогади у неї залишилися дуже туманні. Довгі, тьмяні години з буцім хутряним язиком, у стані якогось тлустого спокою (медикаментозно про це подбав доктор Верґезе Верґезе); час від часу цей спокій розривали сталеві, пронизливі спалахи істерії. Вони були гострі і тяли, ніби лезо новенької бритви.

Вона невиразно усвідомлювала присутність Чако, стурбованого й лагідномовного з нею і лютого, роз’яреного — з усіма іншими, Чако, який носився по Аєменемському Дому шаленим буревієм. Зовсім не схожого на веселого Неохайного Дикобраза, з яким їй довелося познайомитися того давнього ранку в оксфордському кафе.

Так само туманно пригадувався їй і похорон у жовтій церкві. Сумний спів. Кажаненя, яке когось там потурбувало. Вона пам’ятала, як тріщали й розліталися на цурпалки якісь двері і лопотіли перелякані жіночі голоси. Пам’ятала, як уночі сюрчали в кущах навколо цвіркуни; цей звук нагадував скрипіння старих сходів і лиш примножував страх та морок, що повисли над Аєменемським Домом.

Марґарет-кочамма ніколи не забула свого ірраціонального гніву на двох менших дітей, яким чомусь пощастило залишитися живими. Її запалений розум, ніби прилипала до акули, учепився до думки, що у смерті Софі-моль чомусь завинив Еста. Дивно, бо вона ж ані гадки не мала, що саме Еста — чаклун-мішальник з зачосом, який веслував у джемі й думав дві думи, — порушив заборону і пополудні переправляв Софі-моль з Рахеллю через ріку у невеликому човні. Еста, який знешкодив пришпилений серпом до каучукового дерева запах, змахнувши на нього марксистським прапором. Еста, який влаштував на задній веранді Дому Історії їхній дім поза домом, кинувши на землю сінник і перевізши туди більшу частину їхніх іграшок — рогатку, надувне гусеня, коалу від авіакомпанії «Кантас» з очима-ґудзиками на розтягнених нитках. Еста, який, зрештою, тієї страшної ночі вирішив, що, попри темряву і дощ, настав час їм утекти з дому, бо Амму вони більше не потрібні.

Чому ж Марґарет-кочамма, нічого цього не знаючи, все одно звинувачувала Есту в тому, що трапилося з Софі-моль? Мабуть, тут зіграв роль материнський інстинкт.

Три або чотири рази, виборсавшись крізь товсті шари медикаментозного сну на