Бог Дрібниць - Арундаті Рой

Кальяні опустила погляд і усміхнулася, сором’язливо визнаючи свою нетерпимість.

— Бачите? — тріумфально сказав товариш Піллай. — Вона чудово розуміє англійську. Тільки не говорить.

Чако й собі несміливо всміхнувся.

— То, кажете, мої робітники приходять до вас скаржитися…

— Правильно, так і є, — підтвердив товариш Піллай.

— На щось конкретне?

— Та ні, нічого конкретного, — сказав товариш К. Н. М. Піллай. — Просто бачте, товаришу, коли ви його виокремлюєте, то іншим це прикро. Вони вбачають у цьому несправедливість. Зрештою, хай ким ви його там у вас поставите — столяром, електриком чи ще кимось, — для них він лише параван, і все тут. Вони таке ставлення з молоком матері всмоктали. Я постійно їм товкмачу, що так не можна. Проте, відверто кажучи, товаришу, щось змінити — то одна річ, а от добитися, щоб ту зміну сприйняли, — зовсім інша. Словом, будьте обережні. Найкраще для нього ж самого було б кудись його відіслати…

— Добродію любий, — мовив Чако, — це неможливо. Він незамінний. На ньому, фактично, вся фабрика тримається… і потім, виславши геть навіть усіх параванів, ми ж усе одно проблеми не позбудемося. Так чи інак доведеться нам з цими нісенітницями розбиратися.

Звертання «добродію любий» анітрохи не припало товаришеві Піллаю до смаку. Для нього воно прозвучало як образа, до того ж образа подвійна, бо запакована в обгортку з доброї англійської, йому, на думку гостя, звісно ж, не зрозумілої. Настрій у нього зіпсувався цілковито.

— Так-то воно так, — сказав він уїдливо, — але й Рим не за день будувався. Запам’ятайте, товаришу: тут вам не оксфордський коледж. Нехай для вас це нісенітниці, а от трудящі маси можуть мати щодо цього зовсім іншу думку.

У дверях з’явився захеканий Ленін — худорлявий, як батько, і великоокий, як мати. Перш ніж збагнути, що його ніхто вже не слухає, він устиг прокричати всю промову Марка Антонія і понад половину «Лохінвара». І тепер знову зайняв позицію між колінами у товариша Піллая.

Тут-таки, плеснувши руками в батька над головою, він завдав чималих втрат комариній хмарі, а потім заходився рахувати прилиплі до долонь трупики. Деякі з них спливали свіжою кров’ю. Ленін показав їх батькові, який негайно відправив його до матері мити руки.

Потому запала мовчанка, яку вкотре вже переривало лише похропування старої пані Піллай. З’явилася Лата з Потаченом і Матукутті. Селянам сказали зачекати надворі, двері залишили прочиненими. Коли товариш Піллай озвався знову, то говорив малаяльською і підвищив голос так, щоб його почули і за дверима.

— Звісно, найкращий майданчик для озвучення наявних у робітників скарг — це профспілка. А у цьому випадку, коли сам модалалі — наш товариш, просто ганебно, що вони ще не організувалися у профспілку і не долучилися до партійної боротьби.

— Я думав про це, — сказав Чако. — І маю намір номінально організувати їх у спілку. Вони обиратимуть своїх представників.

— Але ж не можете ви, товаришу, влаштувати революцію за них. Ви можете лише сприяти їхній обізнаності. Навчати їх. Боротьбу ж вони мають розпочати з власної ініціативи. Вони мають самі подолати свій страх.

— Страх перед ким? — усміхнувся Чако. — Переді мною?

— Та ні, не перед вами, товаришу любий. Перед гнітом, якого зазнавали століттями.

І товариш Піллай задерикуватим тоном процитував голову Мао. Малаяльською. Вираз його обличчя тієї миті напрочуд нагадував вираз обличчя племінниці.

— Революція — це не званий обід. Революція — це повстання, акт насилля, завдяки якому один клас скидає інший.

Так, запопавши спершу контракт на етикетки для «Штучного кулінарного оцту», він спритно викреслив Чако з лав Тих, хто скидає, і вписав його натомість до списків Тих, кого треба скинути.

Вони сиділи поруч на металевих розкладних стільцях, надвечір у день приїзду Софі-моль, попиваючи каву і хрумкаючи банановими хрустиками. Знімаючи кінчиком язика просяклу слиною жовту кашу, що клеїлася до піднебіння.

Худий коротун і дебелий товстун. Кумедні, ніби з книжки коміксів, супротивники у майбутній війні.

Виявилося, то була війна, яка, на превеликий жаль для товариша Піллая, закінчилася, ще до ладу й не розпочавшись. Перемога дісталася йому на срібній таці, гарно загорнута і перев’язана стрічкою. Тільки тоді, коли було вже надто пізно, коли «Райські маринади» м’яко, без жодного звуку й навіть натяку на якийсь опір, осіли на землю, товариш Піллай збагнув-таки, що насправді йому потрібна була не перемога, а війна. Власне війна могла стати тим бойовим жеребцем, на якому він під’їхав би (а може, і в’їхав би) до Законодавчих зборів, тоді як перемога не допомогла йому просунутися вперед ані на крок.

Горішки він полущив, а от зерняток добути не зумів.

Ніхто так ніколи достеменно й не з’ясував, яку саме роль відіграв товариш Піллай у подальших подіях. Навіть Чако — а якраз він добре знав, наскільки фарисейськими за своєю суттю були палкі, надривні промови на тему прав недоторканних («Каста — це клас, товариші!»), що їх виголошував товариш Піллай під час організованої марксистами облоги «Райських маринадів», — ніколи не дізнався всіх подробиць. Втім, і не намагався. Приголомшений утратою Софі-моль, Чако дивився тоді на все крізь призму свого горя. Наче дитина, яка, переживши трагедію, нараз дорослішає і втрачає інтерес до колишніх забав, він закинув свої іграшки. Так мрії про кар’єру «консервного барона» і «народна війна» опинилися за скляними дверцятами у креденсі, де вже скніли уламки дерев’яних авіамоделей. Коли «Райські маринади» закрилися, кілька рисових полів (разом із закладними) довелося продати, щоб сплатити банкам борги. Потім поля одне по одному продавали, щоб сім’я мала що їсти й у що вдягатися. На той час, коли Чако емігрував до Канади, єдиним джерелом доходу для сім’ї залишилася каучукова плантація, що межувала з Аєменемським Домом, і кілька кокосових пальм на прилеглій ділянці. З цього й жили Крихітка-кочамма і Кочу-Марія після того, як усі решта повмирали, виїхали або були Повернуті.

До честі товариша Піллая, подальших подій він аж ніяк не планував. Тільки й того, що з готовністю всунув пальці в рукавицю Історії, яка саме тієї хвилі й нагодилася просто під руку.

Не можна ж класти йому на карб те, що він жив у суспільстві, де смерть людини може стати значно вигіднішою за все її життя.

І останній прихід Велюти до товариша Піллая — вже після сутички з Маммачі й Крихіткою-кочаммою, — і те, що тоді трапилося між ними, — все це залишалося таємницею. Остання зрада, яка й спонукала Велюту вирушити вплав через ріку, проти течії, крізь морок і дощ, якраз вчасно для зустрічі