Бог Дрібниць - Арундаті Рой

Арундаті Рой

Бог Дрібниць

Подяки

Прадіпові Крішену, моєму найвимогливішому критику, найближчому другові, коханому. Без тебе ця книжка не була б цією книжкою.

Пії та Мітві — за те, що вони мої.

Арадані, Арджуну, Бет, Чанду, Карло, Ґолаку, Інду, Джоанні, Нагідові, Філіпові, Санджу, Веені та Вівеці — за те, що бачилися зі мною у ті роки, коли я писала цю книжку.

Панкаджу Мішрі — за те, що дав сигнал, завдяки якому ця книжка вирушила мандрувати світом.

Алоку Раю і Шомітові Міттеру — за те, що були такими читачами, про яких мріє кожен письменник.

Девідові Ґодвіну, летючому агенту, провідникові та другові — за те, що зважився на ту імпульсивну поїздку до Індії. За те, що розділив води.

Неелу, Сушмі та Крішнану — за те, що мій дух не впав, а жижки не тремтіли.

І насамкінець, проте безмежно — Даді та Даді, за їхню любов і підтримку.

Дякую.

Мері Рой, яка мене виростила. Яка навчила мене казати «вибачте», перш ніж перебивати її на людях. Яка любила мене достатньо, щоб відпустити.

Л. К. К., який вижив, як і я.

1

«Райські маринади і варення»

Травень в Аєменемі — спекотний понурий місяць. Дні довгі й вогкі. Ріка пересихає, а чорні круки ласують манго, які ваблять око поміж зеленим листям нерухомих, немов курявою припорошених дерев. Дозрівають червоні банани. Лускають плоди хлібного дерева. У духмяному повітрі безцільно дзижчать непутящі сині мухи. А потім врізаються на льоту в прозорі шибки і гинуть, спантеличено розбухаючи на сонці. Ночі ясні, проте водночас просякнуті лінощами та гнітючим очікуванням.

Та вже на початку червня зривається південно-західний мусон і приносить три місяці вітру й води з короткими проміжками різкого, блискотливого сонячного світла, у якому квапляться набавитися невгамовні діти. Усе навколо захоплює буйна, нестримна зелень. Межі розмиваються, бо маніокові тини пускають коріння і зацвітають. Цегляні стіни поростають мохом і зеленіють. Перцеві лози обвивають електричні стовпи. Невгамовні в’юнкі рослини проростають крізь латеритні узбіччя і перекидають пагони через залиті водою дороги. Базарами снують човни. В калюжах у вибоїнах, що залишилися на шосе після дорожніх робіт, заводяться мальки.

Коли Рахель повернулася до Аєменема, лив дощ. Косі сріблясті линви періщили пухку землю й виорювали її, наче кулеметні черги. Старий дім на пагірку насунув стрімкий двосхилий дах собі на самі вуха, ніби гостроконечний капелюх. Посмуговані мохом стіни зробилися м’які й трохи набрякли від вільготи, що сочилася з ґрунту. Буйний, зарослий сад повнився шарудінням різної дріботи, яка сновигала туди-сюди під ногами. В чагарнику терся до блискучого каменя полоз. Вкритим поволокою баговиння ставком з надією курсували у пошуках пари великі жовті жаби. Всипаною листям під’їзною доріжкою шмигнув промоклий мангуста.

Сам дім виглядав порожнім. Двері й вікна зачинені, на передній веранді не було меблів. Проте під домом усе ще стояв блакитний «плімут» з хромованими плавцями, а в домі й далі жила Крихітка-кочамма[1]. То була Рахелина двоюрідна бабуся, дідова молодша сестра. Насправді її звали Навомі, Навомі Іпе, та всі здавна називали її Крихіткою, а Крихіткою-кочаммою вона стала, сягнувши належного для тітки віку. Втім, Рахель приїхала не до неї; щодо цього ні внучата племінниця, ні двоюрідна бабуся не мали жодних ілюзій. Приїхала Рахель до свого брата, Ести. Вони були двояйцевими або, як казали лікарі, «дизиготними» близнюками, тобто народилися з окремих, але одночасно запліднених яйцеклітин. Еста, чи то пак Естаппен, був на вісімнадцять хвилин старший.

Еста з Рахеллю ніколи не були надто схожі між собою, тож навіть у тонкорукому і плоскогрудому дитинстві, з усіма тими глистами і зачосами під Елвіса Преслі, не викликали звичних за таких обставин запитань на кшталт «Хто з них хто?» у вічно усміхнених родичів чи у єпископів Сірійської православної церкви, які часто заїжджали до їхнього Аєменемського Дому по пожертви.

Плутанина виникала глибше, у місцях потаємніших.

У ті розпливчасті перші роки, коли пам’ять щойно розпочала відлік, у житті повно Початків і жодних Кінців, і Все — Назавжди, Естаппен та Рахель визначали себе разом як «я», а окремо, по одному — як «ми». Так, наче були рідкісним різновидом сіамських близнюків, у яких спільне не тіло, а душа.

Навіть тепер, коли минуло вже чимало років, Рахель пригадує, як одного разу прокинулася, хихочучи, бо Есті наснився кумедний сон.

Є у неї ще й інші спогади, на які вона не має права.

Пам’ятає, наприклад (хоч там і не була), що зробив Есті продавець помаранчево-лимонної шипучки в кіно «Абгілаш». Пам’ятає смак бутербродів з помідором — Естиних бутербродів, які той жував у поштовому поїзді на шляху до Мадраса.

І то лише дрібниці.

Так чи інак, тепер вона думає про Есту й Рахель як про «них», бо окремо, по одному, вони вже не ті, ким були, і зовсім не ті, ким гадали стати.

Зовсім.

Тепер життя у кожного з них має різні обриси й форму: в Ести — свої, у Рахелі — свої.

Краї, Кордони, Рубежі, Грані та Межі з’явилися на їхніх окремішніх обріях, наче ватага тролів. Низькорослих істот, які відкидали довгі тіні й патрулювали Туманне Прикордоння. Попід очима у них темніли вже ледь помітні півмісяці; Есті й Рахелі тепер стільки ж років, скільки було Амму, коли та померла. Тридцять один.

Не старі.

І не молоді.

Якраз життєздатного смертного віку.

Народилися вони, Еста й Рахель, мало не в автобусі. Легковик, яким Бабá, їхній батько, віз Амму, їхню матір, до лікарні у Шилонзі, де їм і належало з’явитися на світ, зламався на дорозі, яка звивалася поміж чайними плантаціями Ассаму. Вони покинули його на узбіччі і, розмахуючи руками, зупинили переповнений рейсовий автобус. З тим химерним співчуттям, яке дуже вбогі люди виявляють іноді до порівняно заможних, — а може, лише тому, що всі бачили, який велетенський уже живіт в Амму, — їм обидвом дали місце на сидіннях, і решту дороги тато Ести й Рахелі притримував той живіт (з дітьми всередині), щоб не так сильно хитався. То було ще до того, як батьки