Бог Дрібниць - Арундаті Рой

Велюта приїхав тоді останнім автобусом з Коттаяма, де здав у ремонт консервувальну машину. На зупинці йому трапився один із робітників фабрики, який з кривою посмішкою повідомив, що його хоче бачити Маммачі. Про те, що сталося раніше, Велюта не мав жодного уявлення і навіть не підозрював, що п’яний у дим батько ходив до Аєменемського Дому. Не здогадувався він і про те, що Велья Паапен, якому ще не вивітрився з голови хміль, ось уже кілька годин сидить на порозі їхньої хатини і чекає на молодшого сина, а його скляне око і лезо сокири тьмяно поблискують в миготливому світлі оливної лампи. І про те, що бідолашний паралізований Куттапен, ціпеніючи від лихого передчуття, уже дві години без упину говорить до старого, намагаючись його заспокоїти, сам же знай нашорошує вуха, щоб не проґавити кроки чи шерех кущів і вчасно застерегти брата, який ані гадки не має про небезпеку.

Та додому Велюта не пішов, а вирушив прямо до Аєменемського Дому. З одного боку, його захопили там зненацька, а з іншого, він усе ж знав, завжди знав (про це нашіптував прадавній, успадкований від предків інстинкт), що рано чи пізно Історія таки оберне посіяний вітер на бурю. Доки Маммачі шаленіла від люті, Велюта був стриманий і дивовижно врівноважений. То була рівновага, спричинена нечуваною кривдою. Породжена ясністю бачення, що лежить поза межами гніву.

Почувши про прихід Велюти, Маммачі геть утратила самовладання і стала вихлюпувати всю свою злобу, всі свої грубі, нестерпні образи на стулку розсувних дверей; лише за кілька хвилин Крихітка-кочамма зуміла тактовно розвернути її і спрямувати той гнів у правильному напрямку — на Велюту, який тихо спинився у присмерку неподалік. Маммачі не вгавала. З порожніми очима, з перекошеним, потворним обличчям, підштовхувана гнівом у спину, вона підступала до Велюти щораз ближче і невдовзі вже кричала просто йому в лице, обдаючи бризками слини і затхлим запахом випитого давніше чаю. Поруч стояла Крихітка-кочамма. Стояла мовчки, але вмілими порухами й доторками керувала гнівом Маммачі, не давала йому пригаснути. Підбадьорливе поплескування по спині. Дружня рука на плечі. Маммачі про ці маніпуляції навіть не здогадувалася.

Де літня пані, яка носила хрусткі випрасувані сарі, а вечорами грала на скрипці сюїту з «Лускунчика», нахапалася огидних слів, які вивергалися з неї того вечора суцільним потоком, так і залишилося таємницею для всіх, хто її чув (Крихітки-кочамми, Кочу-Марії і замкненої у кімнаті Амму).

— Геть! — верескнула вона насамкінець. — Якщо завтра ти з’явишся десь тут поблизу, я накажу вихолостити тебе, як бродячого пса! Тоді тобі вже точно кінець!

— Це ми ще побачимо, — тихо сказав Велюта.

Оце й усе, що від нього тоді почули. І саме ці слова згодом, у кабінеті інспектора Томаса Метью, Крихітка-кочамма роздула і прикрасила до невпізнання, перетворивши на погрози вбивства і викрадення.

Маммачі плюнула Велюті в обличчя. Густою слиною, яка розтеклася по шкірі. Забризкала йому губи й очі.

Велюта просто стояв, приголомшений. А потім повернувся і пішов.

Крокуючи геть від того дому, він помітив, як загострилися і натягнулися всі його відчуття. Так, наче все навколо стало пласке і перетворилося на чітку, добре промальовану ілюстрацію. Технічне креслення, доповнене інструкцією, де було написано, що йому тепер робити. Розум, розпачливо шукаючи бодай якусь опору, чіплявся за подробиці. Навішував ярлик на кожну річ, яка трапляла на очі.

Ворота, подумав він, виходячи з воріт. Ворота. Дорога. Камені. Небо. Дощ.

Ворота.

Дорога.

Камені.

Небо.

Дощ.

Дощові краплі на шкірі були теплі. Латерит під ногами — вищерблений. Він знав, куди йде. І помічав усе. Кожен листок. Кожне дерево. Кожну хмару на беззоряному небі. Кожен свій крок.

Ку-ку коокум тееванді,

Кукі паадум тееванді,

Рапакал одум тееванді,

Талапну нілкум тееванді.

Ці рядки він вивчив на першому своєму уроці у школі. Віршик про потяг.

Він почав рахувати. Щось. Що-небудь. Один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев'ятнадцять, двадцять, двадцять один, двадцять два, двадцять три, двадцять чотири, двадцять п'ять, двадцять шість, двадцять сім, двадцять вісім, двадцять дев'ять…

Креслення почало розпливатися перед очима. Чіткі лінії — розмиватися. Інструкції втратили сенс. Дорога буцім пішла під гору, а темрява згустилася. Зробилася в’язка. Щоб рухатися крізь неї, тепер потрібне було зусилля. Ніби пливеш під водою.

Ну, ось і все, — повідомив йому якийсь голос. — Почалося.

Його розум, раптом несказанно постарілий, виплив з тіла і ширяв тепер високо вгорі, бурмочучи звідтіля перестороги, з яких так чи так не було жодного пуття.

Він зиркнув униз і побачив там тіло молодого чоловіка, що брело кудись крізь зливу і пітьму. Понад усе інше тому тілу хотілося лягти і заснути. Заснути і прокинутися у якомусь іншому світі. Де у