Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

На нього зійшов спокій і порожнеча; нагадав собі, що завтра все минеться і він буде в нормі. Подарує собі цю нічну слабкість (плакати припустимо лише на похоронах), і навчиться жити з роз’ятреною раною, тобто — зі скаліченою фабрикою.

Ріарден встав і підійшов до вікна. Завод здавався тихим і порожнім; над чорними трубами ледь вгадувалися червонясті полиски, довгі струмені пари перепліталися з діагональними сітками мостових кранів.

Його мордували відчай і самотність, якої він іще ніколи досі не відчував.

Подумав, що Ґвен Айвз і містер Вард шукають в ньому надії, втіхи, нової звитяги. А в кого міг знайти все це він сам? Сьогодні він потребував цього, як повітря. Пошкодував, що не має друга, якому можна було звірити свої страждання, шукаючи не захисту, а лише опори, щоб будь-якої миті просто сказати: «Як же я втомився», — і віднайти мить перепочинку. То кого ж зараз із усіх на світі він хотів би побачити поруч? Безсоромно-відверта відповідь негайно пролунала в голові: Франциско д’Анконію.

Нервовий сміх повернув його до роботи. Абсурдність ситуації примусила заспокоїтися: так буває завжди, коли людина дозволяє собі занадто розслабитися.

Дивлячись у вікно, він намагався відігнати від себе всі думки. Але слова поверталися до нього: «Руда Ріардена»… «Вугілля Ріардена»… «Сталь Ріардена»… Ріарден-метал… Нащо? Нащо він усе це робив? Навіщо хоче робити щось іще?..

Перший день на сходинках рудничного розрізу… Було вітряно, він стояв, роздивляючись руїни сталеливарні… А потім — інший день, коли він дивився в це вікно, намагаючись уявити міст, здатний витримати величезне навантаження на кілька металевих балок, якщо їх з’єднати аркою, поставивши діагональну в’язку з вигнутими…

Ріарден занімів. Його раптом осяяло — з’єднати в’язку балок із аркою.

Наступної миті він уже був за столом і, спершись на коліно, зігнувся над ним; не мав часу сісти; креслив прямі та криві лінії, трикутники, квапливо робив розрахунки — на синьках креслень, просто на прес-пап’є, на чиїхось листах.

За певний час він уже телефонував на міжміський, чекав, поки задзвонить телефон біля ліжка в залізничному вагоні, говорив, майже кричав:

— Даґні! Я стосовно нашого мосту… Викинь усі креслення, що я тобі надіслав… Що?.. А, ти про це? Хай ідуть під три чорти! Не варто зважати на злодіїв із їхніми законами! Забудь про них! Даґні, чого нам про них думати? Послухай, пам’ятаєш балку, яка тобі так сподобалася і ти назвала її «балкою Ріардена»? Вона виїденого яйця не варта. Я придумав щойно балку, кращу за всі, що існували досі! Твій міст витримає відразу чотири поїзди, простоїть триста років і коштуватиме дешевше за водогінну трубу. За два дні я надішлю нові креслення, але, бачиш, не витримав, вирішив сказати просто вже. Все дуже просто, слід з’єднати троси у жмут. А зв’язавши їх по діагоналі… Що?.. Не чую… Ти не застудилася часом?.. За що ти мені дякуєш? Зажди, я зараз усе поясню…

Розділ VIII

«Лінія Джона Ґолта»

Робітник усміхнувся до Едді Віллерса, який сидів навпроти нього за столиком.

— Я тут почуваюся втікачем, — мовив Едді. — Мабуть, ти знаєш, чому мене не було тут кілька місяців?

Він кивнув у бік кахляної стіни підземного кафетерію:

— Тепер я щось на кшталт віце-президента, начальника виробничого відділу. Тільки, заради Бога, не ставтеся до цього серйозно. Я тримався щосили, але таки мусив утекти, нехай лише на один вечір… Коли вперше прийшов сюди після мого, з дозволу сказати, підвищення, всі витріщилися на мене так, що я вже не наважився повертатися. А це подумав, нехай собі дивляться, мені байдуже. Ти інакший. Я радий, що тобі байдужісінько… Ні, я вже два тижні її не бачив. Але щодня ми спілкуємося по телефону, іноді навіть двічі на день… Так, знаю, що їй там несолодко, але вона любить свою роботу. Що ми чуємо в телефонній трубці — звукові вібрації, правда ж? Її голос лунає у слухавці так, немов перетворюється на пульсацію світла — якщо ти, звісно, розумієш, про що я. Вона в захваті від цієї жахливої битви: самотньої, але переможної… Авжеж, вона перемагає! Знаєш, чому останнім часом газети нічого не пишуть про «Лінію Джона Ґолта»? Бо все там чудово… От лише… Кращої колії, ніж із ріарден-металу, досі не існувало на світі, та чи буде з неї користь, якщо нам забракне достатньо потужних двигунів, щоб мати змогу скористатися її перевагами? Поглянь на ці латані-перелатані вугільні паротяги, що в нас залишилися — вони ж теліжаться, мов старі трамваї… Але надія є. Фірма «Об’єднання Локомотивів» збанкрутувала. За останні тижні для нас це найрадісніша подія, бо підприємство купив Дуайт Сандерс, чудовий молодий інженер, власник найкращого авіаційного заводу в країні. Щоб придбати «Об’єднання Локомотивів», він змушений був продати свій завод братові. До речі, щодо законопроекту про зрівняння можливостей. Ясно, що про все було завчасно домовлено, але хто про це казатиме? Принаймні ми нарешті отримаємо свої дизелі. Дуайт Сандерс здатен зрушити все з мертвої точки… Авжеж, вона на нього розраховує. А чому ти запитуєш?.. Так, зараз він дуже для нас важливий. Ми щойно уклали з ним угоду на перші дизельні тепловози його заводу. Коли я зателефонував, щоб сказати про контракт, вона засміялася: «От бачиш? Хіба варто чогось боятися?». Вона так сказала, бо знає — я їй ніколи не говорив, але вона все одно знає, — що я боюся… Так, боюся… Хтозна… Навряд чи я боявся б, якби знав причину. Знаючи причину, можна щось зробити. Але це… А ти не зневажаєш мене за те, що я став віце-президентом?.. Хіба ти не розумієш, що це несправедливо?.. Та яка там честь? Гадки не маю, хто я насправді: мартопляс, привид, дублер чи просто дурна маріонетка. А сидячи в її кабінеті, в її кріслі, за її столом, почуваюся ще гірше: наче я вбивця… Та розумію, що я просто заступаю її — і це справді почесно, — але чомусь, у незбагненний спосіб, з’ясовується, що я виявився дублером Джима Таґґарта. Навіщо вона взагалі залишала заступника? Чому вона змушена ховатися? Нащо її виставили з контори? Ти знаєш, що їй довелося переїхати в діру, засиджену мухами, навпроти входу у відділ пошти і багажу? Навідайся колись, побачиш, який вигляд має офіс фірми «Джон Ґолт». Утім, всі знають, що вона й далі керує «Таґґарт Трансконтиненталь». Чому вона змушена приховувати свою видатну справу? Чому вони її не поважають? Чому крадуть її досягнення, а я виконую роль перекупника награбованого? Чому роблять усе можливе, щоб