Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

— Добре, містере Ріарден.

Вона вийшла. Містер Вард уже стояв із капелюхом у руках. Він пробуркотів:

— Мабуть, мені краще…

— Сядьте! — гаркнув Ріарден.

Містер Вард скорився.

— Ми ще, здається, не закінчили, — мовив Ріарден. Вард навряд чи зміг означити емоцію, в якій зараз викривилися Ріарденові вуста. — Містере Вард, і за що ж ці найгидотніші на світі люди нас ненавидять? Ах, так, за гасло: «Бізнес — понад усе». Що ж, бізнес — понад усе, містере Вард!

Узявши слухавку, він попросив з’єднати його з помічником.

— Вітаю, Піте… Що?.. Так, чув. Забудь. Пізніше про це поговоримо. А зараз скажи, чи зміг би ти понадпланово виділити для мене найближчим часом п’ятсот тонн сталі?.. Атож, я знаю… розумію, що складно… Назви мені дати, — він слухав, поспіхом пишучи на аркуші цифри. Нарешті сказав:

— Добре. Дякую тобі, — і поклав трубку.

Кілька секунд вивчав цифри, а потім узявся рахувати на краєчку аркушика. Підняв голову:

— Містере Вард, ось що. Ви отримаєте свою сталь через десять днів.

Коли Вард пішов, Ріарден вийшов у приймальню.

Спокійно звернувся до міс Айвз:

— Надішліть телеграму Флемінгу в Колорадо. Він зрозуміє, чому я змушений відмовитися від цього надбання.

Не наважуючись підняти на нього очі, секретарка кивнула.

Ріарден подивився на чергового відвідувача і, вказавши жестом на кабінет, запросив:

— Вітаю. Проходьте, будь ласка.

«Обміркую все згодом, — подумав він. — Людина йде крок за кроком, вона не повинна зупинятися».

На коротку мить у його свідомості неймовірно чітко і по-суворому просто, майже даруючи якесь полегшення, промайнула думка: це не повинно мене зупинити.

Фраза ця повисла в мозку, не маючи ні минулого, ні майбутнього. Він не думав, що саме не повинно його зупинити, або чому ці слова перетворилися на такий критичний абсолют, який цілком заволодів Ріарденом; він мусив просто скоритися. І він рухався далі — крок за кроком. Відвідувачі, заплановані на сьогодні, приходили один за одним.

Коли останній покинув його кабінет, було вже досить пізно, тому Ріарден знову вийшов у приймальню. Працівники вже порозходилися по домівках. Лише міс Айвз сиділа за своїм столом у спорожнілому приміщенні. Спину тримала прямо, стиснуті долоні поклала на коліна. Голову підняла і ніби наказала їй не опускатися, а обличчя немов скам’яніло. По щоках котилися сльози — мимовільні й тихі, попри намагання їх стримати.

Помітивши його, вона стримано і винувато кинула: «Даруйте, містере Ріарден», але навіть не намагаючись сховати обличчя.

Підійшовши до неї, він стиха мовив:

— Дякую тобі.

Ґвен здивовано обернулася.

Ріарден усміхнувся:

– Ґвен, невже ти мене недооцінюєш? Мене зарано оплакувати.

— Я могла б змиритися з чим завгодно, — прошепотіла вона, вказуючи на газети перед собою, — але вони називають це «перемогою над антижадібністю».

Ріарден зареготав:

— Розумію, що від такого збиткування з англійської мови будь-хто може озвіріти. А крім цього щось є?

Вона знову, вже спокійніше, глянула на нього. Той, кого вона не мала як захистити, був для неї єдиною точкою опори в світі, що розвалювався на кавалки.

Ріарден лагідно погладив її по волоссю; таке кричуще порушення ділової етики було геть не в його стилі, просто він мовчки визнавав речі, над якими гріх сміятися:

– Ґвен, іди додому. Сьогодні ти мені вже не потрібна. Я сам от-от збираюся іти. Ні, не треба на мене чекати.

Було вже по опівночі, коли, схилившись над кресленнями мосту для «Ліній Джона Ґолта», він раптом облишив працювати, віддавшись раптовим почуттям, яких уже не здатен був стримувати. Здавалося, наче минула анестезія. Плечі опустилися; долаючи несподівану слабкість, Ріарден привалився грудьми до столу, силкуючись не опустити голови, — так, ніби лише це не дозволяло йому капітулювати. Завмерши на кілька секунд, він не відчував нічого, крім пекучого болю: безжального, безмежного; муки, що шматувала душу, тіло, розум.

Утім, невдовзі це минулося. Він випростався, ледь відкинувшись на спинку крісла. Тепер Ріарден розумів, що протягом усього дня інтуїтивно намагався відтермінувати цю мить, але аж ніяк не через непевність; він навіть не думав про неї, адже не було про що й думати.

«Думка, — нагадав він собі, — це зброя, що її використовують для дій». Але діяти було неможливо. Думка — спосіб вибору. Але його цього вибору позбавили. Думка встановлює мету, а також шляхи її досягнення. І зараз, коли клапоть за клаптем із нього виривали життя, він не здатен був протестувати, не міг намацати мети, засобу, захисту…

Ріарден був пригнічений і розгублений. Він уперше зрозумів, що ніколи нічого не боявся, адже за будь-якого нещастя вдавався до могутнього прийому — діяти. «Ні, — думав він, — йдеться не про впевненість у перемозі (чи може хтось до решти бути в ній упевнений?), а у можливості діяти, що крім неї більше нічого не потрібно». І зараз уперше в житті відчував справдешній жах, саму його осередину: його грабували, зв’язавши за спиною руки.

«Що ж, — подумав він, — ітиму навіть зі зв’язаними руками. Навіть у кайданах».

«Іди вперед. Це не мусить тебе зупинити». Та інший голос нагадував, що є речі, про які він і чути не хотів, які гнав, протестуючи, від себе: «Навіщо тобі все це здалося… який у цьому сенс… задля чого?.. начхай!»

Але він не міг начхати. Сидячи над кресленнями мосту для «Ліній Джона Ґолта», він дослухався до внутрішнього голосу, що підсовував йому то слухові, то візуальні образи: це рішення було прийнято без нього… його не покликали, не поцікавилися думкою, не дали слова… навіть не визнали за потрібне його сповістити — сказати, що відтяли величезний шмат життя, і що тепер він мусить пересуватися, мов каліка, на милицях… З-поміж усіх зацікавлених осіб — хай хоч ким вони були і хоч яку мали мету, — не врахували думки лише його одного.

Щит на початку тривалого шляху повідомляв: «Руда Ріардена». Він висів над довгими штабелями чорного металу… над роками і ночами… над годинами, які відраховували краплини його крові, що нею він охоче ділився, тріумфально розплачуючись за той далекий день і вивіску над дорогою… розплачуючись старанністю, силою, розумом, надіями.

І все це зруйновано через забаганку незрозумілих людей, які просто взяли й проголосували… хтозна, чиїм корячись інтересам?.. І хтозна, з чиєї волі вони мають владу?.. Що їх на це сподвигло… Що вони знали?.. Хто з них міг би голими руками, без сторонньої допомоги, витягти з землі брилу руди?.. Його пограбували ті, кого він зроду і в очі не бачив; ті, хто ніколи в своєму житті не бачили цих штабелів металевих злитків… Його пограбовано, бо вони так вирішили? Яке мали право?

Ріарден трусонув головою. Є речі, про які краще не замислюватися. Зло непристойне на вигляд, воно оскверняє. Є межа того, що може бачити людина.