Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельо

Він тут для того, щоб урятувати Єву від занепаду й гіркоти. Бо хоч вона й була несправедлива з ним, те, що вона зробила для нього раніше, заслуговує на вдячність.

«Я чоловік добрий».

Він підходить до каси, оплачує рахунок, купує пляшку мінеральної води. Коли виходить, виливає воду з пляшки собі на голову.

Він повинен міркувати ясно. Ігор так довго чекав цього дня, а тепер, коли він нарешті настав, думки йому мішаються.

Х Хоч мода й оновлюється через кожні півроку, одне залишається незмінним: охоронці показів, які стоять на дверях, завжди одягнені в чорні костюми-трійки.

Хамід шукав альтернативні варіанти для своїх показів — чом би, наприклад, не одягти охоронців у кольорові костюми? Або щоб уся обслуга була в білому одязі. Та позаяк такий показ вийшов би за межі загальних правил, то критики приділили б набагато більше уваги обговоренню «непотрібних новацій», аніж тому, про що справді цікаво поговорити: про ті моделі, що були показані на подіумі. Крім того, чорне — це в якомусь розумінні досконалий колір: консервативний, таємничий, закарбований у колективній підсвідомості завдяки старим голлівудським фільмам. Добрі люди завжди вдягаються в біле, погані — в чорне.

«Уявімо собі, що Білий дім називався б Чорним домом.

Усі думали б, що там живе дух темряви».

Кожен колір має своє значення, хоч люди й думають, що добирають їх випадково. Білий означає чистоту і порядність. Чорний навіює страх. Червоний шокує й паралізує. Жовтий привертає увагу. Зелений означає, що все спокійно й можна рушати далі. Синій заспокоює. Помаранчевий бентежить.

Охоронців треба одягати в чорне. Так було від самого початку і так має бути завжди.

Тут, як і завжди, є три входи. Перший для преси — небагатьох журналістів і багатьох фотографів, навантажених важкою апаратурою, здається, вони ставляться досить коректно одне до одного, проте завжди готові застосувати лікті, щоб відрутити колегу, коли йдеться про те, щоб обрати найкращий кут, зняти унікальну фотографію, обрати найкращу мить, помітити кричущу помилку. Другий вхід призначений для загальної публіки, і в цьому плані Тиждень Високої Моди в Парижі нічим не відрізняється від курортних урочистостей на Півдні Франції: і там, і тут можна бачити погано вдягнених осіб, котрі, звичайно ж, не мають грошей, аби купити речі, які будуть показані. Але їм конче треба бути тут присутніми, у своїх убогих джинсах, у футболках, позначених поганим смаком, у кедах найкрутішої марки, які виділяються на тлі усього іншого, вони переконані в тому, що таке химерне вбрання означає розкутість і наближення до середовища — а це очевидна брехня. Декотрі носять пояси та сумочки, що й справді можуть коштувати дорого, й це надає їм ще абсурднішого вигляду. Так ніби картину Веласкеса вставили в раму з пластмаси.

І нарешті — вхід для ОВП (особливо важливих персон). Охоронці ніколи не знають нічого, вони лише стоять, склавши руки на грудях і зустрічаючи кожного грізним поглядом — так ніби вони тут справжні господарі. Але відразу з’являється ґречна дівчина, навчена впізнавати обличчя знаменитих гостей. Вона підходить до подружжя зі списком у руках.

— Ласкаво просимо, пане й пані Хусейн. Дякуємо, що вшанували нас своєю присутністю.

Вони заходять попереду інших. І хоч прохід для всіх один і той самий, але бар’єр зі сталевих стовпців, обплетених стрічкою з червоного оксамиту, відокремлює справді важливих персон. Це ритуал тієї Малої Слави, якого всюди дотримуються, і хоч ця демонстрація мод не входить до офіційного календаря — зрештою, не слід забувати, що в Канні відбувається кінофестиваль, а не тиждень моди, — протокол має бути суворо витримано. Саме через необхідність відповідати вимогам ритуалу Малої Слави на всіх паралельних урочистих заходах — таких, як гала-обіди, гала-вечері, коктейлі — чоловіки та жінки годинами просиджують перед дзеркалом, переконані, що штучне освітлення не завдає такої шкоди шкірі, як сонце, яке бризкає з ясного неба сліпучим промінням і від якого можна захиститися, лише витративши на змащування своєї шкіри тонни спеціального крему. Вони перебувають за два кроки від пляжу, але воліють засмагати в обладнаних хитромудрими пристосуваннями соляріях, які є в кожному готелі. Вони могли б помилуватися чудовим краєвидом, якби вийшли прогулятися по Круазетт, але чи багато калорій зможуть вони спалити під час такої прогулянки? Ліпше скористатися біговими доріжками, які є в тренажерній залі готелю.

Так вони зможуть підтримати себе в добрій формі й, одягнувшись із вишуканою недбалістю, приходять на звані обіди, де зможуть поїсти безкоштовно й відчути свою значущість, позаяк їх було сюди запрошено, на вечері, де треба платити великі гроші або мати зв’язки в дуже високих колах, на вечірки, що починаються відразу після вечері й тривають до ранку, після чого вони п’ють каву або віскі в барах готелю. Усе це супроводжується безперервними візитами до туалетної кімнати, щоб підновити макіяж, поправити краватку, обтрусити з піджака волосинки або порошинки, перевірити, чи нанесена на губи помада зберегла свою форму.

Зрештою вони повертаються до своїх апартаментів у готелі, де їх уже чекає розстелене ліжко, меню ранкової кави, прогноз погоди, шоколадна цукерка (яку вони відразу викидають, бо це — зайві калорії), конверт, на якому каліграфічним почерком написане їхнє ім’я (і який вони ніколи не відкривають, бо це лише вітальне послання від управителя готелю), трохи осторонь стоїть кошик із фруктами (що їх вони жадібно пожирають, бо фрукти містять у собі добру порцію клітковини, яка дуже корисна для травлення й запобігає утворенню газів). Скидаючи краватку, сукню або смокінг, обтираючи макіяж, вони кажуть, звертаючись до самих себе: нічого, нічого важливого сьогодні не сталося; можливо, завтра буде кращий день.