Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис

вона в сусідній кімнаті приймає клієнтів. У їхніх стосунках звучить якась нота, яку й не висловити словами. І фінал оповіді, коли жінка каже, що дитина, яку має народити, від нього, а чоловік цьому не вірить і покидає оселю під дитячий крик — це сумарна трагедія не тільки цих двох, а може, і всього людства, яке не хоче знати, що такі трагедії бувають, яке відвертається з презирством і розумінням своєї вищості від «бомжацьких весіль». Лейтмотив — самі винуваті, вони на інше не заслуговують. Звісно, ні. Звісно, ми ліпші й вищі. Але чому так, чому вони існують, у чому сенс цього існування? Чи це просто «відходи виробництва», які в кращому випадку ліпше не помічати… Справді, чому ми маємо думати про них? У такому випадку мені здається, що віруючі моляться не перед іконами із зображенням Ісуса, Богоматері, святого Миколая і кого там ще, а перед портретами Дарвіна, Гітлера, творців гулагів і куклукс-кланівців, і того невідомого грека з древньої Спарти, який першим придумав викидати кволих немовлят у провалля.

У 60-х роках XIX століття в Лондоні відбулася зустріч, не помічена широким загалом. Зустрілися Федір Достоєвський, великий письменник і водночас громадський діяч, схиблений на особливій місії «русской идеи», ще на каторзі виношував задум побувати в Європі, і Олександр Герцен, кажучи по-теперішньому, російський дисидент, який поклав життя на боротьбу з царським деспотизмом і довгі роки жив у цій Європі. Вони мали багато розбіжностей в поглядах, але зійшлися в одному: на Заході поряд з російським самодержавством народжується інше — «самодержавство власності». Нажива, нагромадження, до якої прагнуть не тільки мільйонери й мільярдери, а й рядові громадяни. Більше, більше, більше мати. І все? Все. Ще вечорами сидіння в барах і ресторанах, поглинання пива й міцніших напоїв. Це Європа, до якої ми так прагнемо. Але не будемо говорити про духовність і бездуховність. Європа дала й великі зразки культури. Той лад дав те, що є найбільшою цінністю — свободу життя, існування, як ти хочеш. Хочеш — наживайся, а хочеш — будь клошаром, хіпі й новітнім протестантом чи тим, хто просто живе, не помічаючи суспільства. Це крок уперед поруч із суспільством тоталітарним, з його боротьбою з «дармоїдством» і всілякими «антисуспільними» елементами. Але байдужість до них не вирішує головного. Чому вони є? У чому таємниця їхнього існування? Де той сигнал, якого вони нам подають? А якщо не подають, а просто існують, то невже сенс у власне свободі такого існування? Вони ще на вищому щаблі, якщо тут узагалі можлива якась градація, а далі ті, хто нібито взагалі нещасні — дауни, аутисти, прикуті до ліжок й інвалідних візків, але не просто прикуті, а ті, що із затемненим довколишнім світом і простором. Але не сприймаючи світ так, як ми, вони нерідко, сказати б, вибірково геніальні в чомусь одному, окремо взятому. Чому так? Річ в особливостях хімічних реакцій в їхньому мозку й організації? Тих хімічних реакціях, які відповідають порухам людських душ? Я протестую. Подумки виходжу з плакатом чи транспарантом. Поставте мене до стінки, і там теж я буду твердити, що тут є якась таємниця. Якщо Провидіння при цьому сміється, то даремно.

Я вже звик до запитань на зустрічах з читачами і читацьких конференціях щодо того, які в мене самого улюблені образи (герої) в моїх романах і який в мене самого мій улюблений твір. Я вперто називаю Івана з роману «Іван і Чорна Пантера», (репліки — а чому не Яків, не Прокіп Марушко?) і Дазу (Даздраперму) з роману «Країна гіркої ніжності». Щодо Дази ніби заперечень нема. Мені ж імпонує її цільність, всупереч драматичності її буття, і пошуки самої себе й людини, дотичної до її долі, протягом усього життя. А от Іван… Його теж односельці з поліського села Кукурічки називають і чудиком, і дауном, і придурком… Він час від часу перераховує жителів свого села, веде дивні дискусії з мамою, яка вважає його теж несповна розуму, і щуром, що живе на горищі, цілує на екрані телевізора зображення американської супермоделі, у яку закохався, ну й ще багато чого такого робить. Я знав кількох реальних людей, які наштовхнули на створення образу Івана. Один із них у дитинстві і юності любив малювати. Малював кольоровими олівцями і фломастерами, коли ж йому купили фарби, категорично відмовився ними користуватися. У якийсь момент малювати перестав. То були малюнки невмілі, примітивні, хоча в них відчувалася спроба створити якісь сюжети й портрети. Малюнки він складав на горищі. Якось там робили чергове прибирання, і мама хлопця спитала, чи йому ті малюнки потрібні.

— Нє, нє, — сказав він.

— То що, їх можна викинути?

— Ага, викидайте.

Малюнки викинули, завезли на сміттєзвалище за селом, а частина пішла на розпалювання грубки. Все ніби правильно, хлопець сам погодився, що вони ніц не варті. Та з того часу він почав усе більш пити. Як і мій Іван, він ходив по сусідах — тому поможе розпиляти на дрова привезені з лісу колоди чи й нарубати дров, тому викинути гній з хліва, тому скопати грядку біля хати. А платили за роботу стабільною сільською валютою — ста чи більше грамами самогонки. Фінал цієї історії сумний.

Я бачив ті малюнки, справді примітивні, навряд чи чогось варті з мистецької точки зору. І все ж… Мене не полишало враження, що на тих білих аркушах з альбому ще щось невисловлене, мовби якийсь підтекст, щось таке, що недомальоване, але колись мусило з’явитися. Уже не з’явиться.

— То все твої фантазії, — сказав родич того чоловіка.

Може, і так. Пригадую — недоладні дерева мовби падають чи ще біжать — від кого втікають і куди… З-за будинку — квадратик без стін — визирає сонце з висолопленим язиком. По вулиці повзе змія…

— То річка, — казав бідака-художник. — Ну, така річка. А може, хтось попругу (паска — В. Л.) викинув. Згубив. — І сміявся. — Я намалював, то, може, знайде. Ще й сто грам за те поставить.

Інший подібний чоловік, не вміючи читати, брав до рук газету і вголос переказував те, що нібито прочитав. Збиваючись, ковтаючи слова, сам сміючись з того, що вигадував… Йому це було цікаво.

Несповна розуму, явно з тарганами чи мурахами в голові, як казав його розумний сусід?.. Але я переконаний, і це переконання з віком зростає, бо раніше думав інакше, що людей без своїх тарганів, мурах, абсолютно правильних і тверезо мислячих, не буває. Хіба що повні ідіоти, люди-рослини (а такі теж для чогось існують) і… І мільйонери та мільярдери, у яких в очах по долару, а в мозку — мішки з мільйонами й мільярдами. Але чи не наповнені ті мішки замість «зелененьких» теж тарганами… Тільки набагато більшими й огиднішими.

Відомий вислів Юлія Цезаря про те, що ліпше бути першим у