Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
Серед них мою увагу привернув один чоловік, на вигляд років під п’ятдесят чи ледь за п’ятдесят, який ходив по центру міста і бокових вулицях з кількома торбами на плечах і в руках. Він часом підходив до урн і контейнерів, щось діставав, ховав у торби. Невисокий, худорлявий, але не надто худий, не здохляк і не хирляк. Йшов, часом спинявся не лише біля урн і баків. Постоявши, наче щось видивившись в одному йому відомій точці, простував далі. Відрізнявся від інших бомжів-безхатьків тим, що часто ходив або з невеликою люлькою, або мундштуком в зубах. Часом в мундштуку була цигарка, чи з люльки йшов дим, отже, палив. Іноді люлька просто стриміла в роті.
Але не це привертало головну увагу. У нього було доволі інтелігентне обличчя й вираз вельми розумної людини. Хто він, подумав я, чому так опустився? Як виявилося, так думав не тільки я, а й інші, котрі до нього придивлялися.
Якось я зіткнувся з ним майже ніс в ніс на центральному проспекті міста. І мене ще більше, ніж обличчя, вразили його розумні очі. Я тоді ледь не заговорив до нього, як і ще кілька разів. Але щось стримувало, та й не знав з чого почати. Ще один раз бачив, як він пив з пляшки кока-колу. І таке блаженство було на його обличчі… Стояв біля урни зі сміттям, отже, щойно звідти ту недопиту пляшку дістав.
А потім був той вирішальний випадок. Я тоді ще працював у редакції, вертався з обіду і якраз вийшов на так звану Алею троянд, яка розташована між центральним проспектом Волі й вулицею Коперника. Колись, у прокляті тепер совєтські часи, тут росли червоні й білі троянди, згодом їх почали безбожно виривати, і троянди перестали висаджувати. На зміну їм прийшли квіти скромніші, але й ті виривали, як то кажуть, з корінням, тож клумби посередині алеї почали просто засівати травою. Хоч назва «Алея троянд» в головах старожилів довколишніх будинків лишилася. Минулої осені одна організація дістала в Євросоюзі чи де там грант, на Алеї троянд поставили арки, а під ними посадили саджанці майбутніх красунь-троянд, які мали повернути алеї її попередню назву й славу. Менш ніж через тиждень вночі ті зародки майбутніх кущів повикопували (замість слів, які просяться на папір, напишу «хтось»), так що й надалі тут, правда, вже під ажурними арками, ростиме трава — добре, що хоч її поки що не крадуть.
До Алеї троянд я ще повернуся, бо саме тут якось відбулося те, що довколишній люд назвав «бомжацьке весілля». А того дня, про який мова, я перетинав Алею троянд (хай йому грець, і сумно, і все ж приємно писати це назвисько) і раптом побачив, як напереріз мені проспектом Волі йде зі звичними торбами на плечах той незвичний безхатько. Але цього разу не сам. Поруч ішла дівчина чи жінка років двадцяти — двадцяти п’яти, теж невисока, миловида, одягнута в легку рожеву курточку і моднячі гарні джинси. Здивований, я пішов за ними. Вони про щось розмовляли. Зупинилися біля кіоску з пресою, розташованого неподалік. І дівчина чи жінка купила своєму супутнику з десяток газет. Причому солідної преси, газет і київських, і львівських, і московських (тоді ще їх у нас продавали). Чоловік узяв ці газети і ще, здається, два журнали, тримав їх у руках з явно задоволеним виглядом. Я минув їх, та мені дуже захотілося спитати, чому вона купила ці газети й журнали, і хто їй цей чоловік, і хто вона йому — знайома, коханка (?!), дочка? Але подумав, що питати незручно, тож обминув їх, тільки потім озирнувся. Вони вже також ішли далі, і чоловік ніс у руках щойно куплену пресу.
Після того випадку дивний безхатько десь зник, потім знову з’явився, а далі… Далі я йшов на обід й на цьому ж проспекті обминув молоду жінку, обличчя котрої здалося знайомим. Став пригадувати, де я міг її бачити, бо точно десь зустрічав, притому недавно. І тут як блискавка майнуло: та це ж та дівчина, що купувала безхатькові газети. Я озирнувся, точно, та сама дівчина, тільки тепер вбрана по-іншому… Точно вона…
Цього разу я таки відважився заговорити. Відрекомендувався і пояснив ситуацію. І спитав, хай уже пробачить, ким доводиться їй цей дивний чоловік і, якщо можна, хай скаже, хто він такий.
Вона подивилася трохи сумовито, але чисто і світло, ледь-ледь усміхнулася і промовила просто-просто, якось так, мовби зовсім не соромилася, а раділа сказаному:
— Це мій тато.
2
Того дня місто жило своїм життям. Як вчора, позавчора, тиждень, місяць тому. Як житиме завтра і в наступні дні. Люди кудись поспішали, знайомі про щось розмовляли і сперечалися, на зупинці біля міського скверику із тролейбусів і маршруток сходили пасажири, а інші заходили, щоб їхати далі. Усе йшло, як зазвичай. Нікому не було діла до молодої жінки, яка розповідала свою і батькову історію, і майже літнього чоловіка, який її слухав.
Я потім не раз міркував, чому вона доволі відверто розповіла незнайомому. Тим більше, що дізналася — я є журналістом і письменником. Правда, одразу попередила: ні про що не писати. Я дав слово.
Вона почала говорити й говорила тихо, на диво, і спокійно, але було помітно, як їй боляче, і чим далі, тим більше, я це розумів. У цьому місті цей біль вперше виплеснувся, вирвався назовні, вперше вона з кимось ним ділилася. Вона не знала, що з ним робити, але щось чинити, кудись цей біль виштовхнути з себе мусила. Так їй ставало легше.
З її розповіді поставало ось таке. Її батько (до речі, коли я запитав, як його звати, вона сказала: «А навіщо це вам? Хай він залишиться просто моїм татом») був науковцем, математиком, працював у так званому «ящику», тобто науково-дослідній лабораторії при військовому заводі на Східній Україні. Потім вона сказала: «Ну, таких тоді не бракувало». Вони й жили у закритому містечку при тому підприємстві. Там же неподалік розташовувалася і військова частина. Батько був дуже вузьким спеціалістом, знався на інтегральних рівняннях, інтегральних обчисленнях, котрі використовували, приносили велику користь на виробництві й під час випробувань артилерійської й ракетної
