Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис

них, уже відомий на той час і вже лауреат Нобелівської премії за «Будденброки», Томас Манн відгукнувся позитивною рецензією. Я згоден з тим, що в цьому творі Канетті у використанні різних видів і варіантів потоку свідомості «переджойсив» самого Джеймса Джойса. Але, зустрівшись із Канетті, у приватній розмові Манн зауважив: «Послухайте, адже у вашому романі персонажі не живі люди, а манекени». Канетті з цим погодився і додав: переконаний, що так і має бути, автор і повинен ставити своїх манекенів куди завгодно, тепер настає час нової, саме такої літератури. Не псевдоживі герої, не рупори ідей, а саме манекени в авторських руках визначатимуть зміст і суть нових, новаторських творів. Так і сталося. Людина як така, від плоті й крові, з її порухами душі, боротьбою за цю душу з іншими, зі світом, людина з «мільйонами терзань» розуму й серця (їх замінили мовні ефекти й філологія), була витіснена з літератури. Правда, не з усієї. Ту, в якій почуття, порухи душі лишилися, псевдомодерністи й постмодерністи презирливо називають масовою. Є багато в такій літературі, погоджуюся, й полови. Але є й така читабельна, де й людина збережена, й інтелект видно, а не пережовування вже написаного досі. Є масові, й інтелектуальні, з великою поживою для розуму, ті ж Генріх Бьолль, Ґюнтер Ґрасс, Маріо Варґас Льйоса, Леонардо Шаша, Меша Селімович, Герта Мюллер, їх, зрештою, дуже й дуже багато. Зокрема й українських. Та й вони вже «не такі».

Але саме вони й «такі».

А ви, пані, кажете, що вам потрібен вельми позитивний герой. Це теж свого роду манекен, тільки з іншого боку.

4

Я тоді вертався з автостанції, де брав квиток на завтра, і чекав на зупинці тролейбуса. Його довгенько не було, тож почав роздивлятися по боках і побачив біля зупинки кішку — звичайну, із шерстю всуціль сірого кольору, тільки на грудці під мордочкою виднілася біла плямка у вигляді зірочки, від якої відходило два промінчики. Я покликав її. Кішка підвела голову й подивилася на мене — ніби допитливо і водночас жалібно. Подумав, що, напевно, хоче їсти, тому сходив до кіоску-крамнички поруч із зупинкою, купив шматочок ковбаски й поклав кішці. Та вона навіть не понюхала.

— Що, певно, зовсім не голодна? — сказав я. — Ну, нічого, зголоднієш — вернешся.

— Вона не буде їсти від вас, — раптом почув я голос. — Взагалі не їсть від чужого.

Я повернув голову й остовпів — переді мною стояв Інтеграл, котрого я давненько не бачив у місті. Він, певно, помітив мій здивований погляд, бо зніяковів, потім відвернувся.

Я вдав, що нічого не зрозумів, і спитав:

— То ваша кішка? Чи кіт?

— Кішка, — сказав Інтеграл. — Ми тут живемо, ось у цій прибудові.

Він показав у бік крамнички й пояснив:

— З того боку є кімнатка. Я тут… прибираю… А кішка справді не їсть ні з чиїх рук, тільки моїх… Знаєте, є такі собаки, що беруть їжу тільки з рук хазяїна. Ну, а в мене кішка така…

Я спитав, як її звати, й він сказав:

— Нява.

— Нява?

— Таке вже дав їй ім’я. Нявкає, то й Нява.

І до кішки, що тернулася об його ногу:

— Ходімо, Нявко. Треба ще роботу зробити…

Він пішов, а я міркував, як продовжити розмову. Хотілося її продовжити, але з чого починати мову? Розповісти про знайомство з його дочкою… Взагалі, що я його давно заочно знаю… Чи вдавати, що ми щойно познайомилися…

На щастя, тут якраз підійшов мій тролейбус. Я поїхав. Оглянувшись у заднє вікно, побачив, що Інтеграл мете землю біля кіоска-крамнички, а його Нява стоїть поруч.

Бажання зустрітися, спробувати дізнатися ще більше, а головне щось таке, що б відкрило незвичайне в цьому чоловікові, посилювалося. Хоча я й боявся, що незвичайного може й не бути, а буде велике розчарування. Я чогось чекав і шукав і в ньому, й самому собі.

Тут варто сказати про наш страх, боязнь, що змушує остерігатися людей, котрих вважаємо психічно неповноцінними. Як часто буває непросто відрізнити тих, у яких геть затьмарений розум, від просто не таких, як більшість. А втім, чи більшість справді «такі»? Чим визначити їхню «такість», скажімо, як у випадку з Інтегралом… У людей завжди жила потреба класифікувати, розставити по поличках собі подібних, пристосувати до себе й до загалу. Ти вчиняєш певні дії, живеш ось так, а не інакше, боїшся переступити умовну лінію — ти наш, ти такий, як всі, кради, як всі, належ до певної політичної сили, підтримуй певні дії влади чи опозиції, належ до певних угрупувань в літературі чи мистецтві. Людина не може бути сама по собі — ось закон. Вона вже цим викликає підозру. На щастя, «не таких» людей вистачає, і навіть у нас все більшає тих, хто з увагою, а то й цікавістю ставиться не тільки до хворих, але й ізгоїв, всіх, хто не вміє жити інакше, як за своєю природою. Тобто живе, як уміє. Тобто живе посеред власного життя, а не загальноприйнятих стандартів. Йому не знайомі головні правила будь-якого тоталітаризму — чи то зовнішнього, чи внутрішнього — крок вправо, крок вліво прирівнюється до втечі, якщо ти не з нами, це значить, що ти проти нас, а де ти був такого-то числа (місяця, року, під час такої-то події), чим ти виправдаєшся у випадку висування тобі суспільної чи моральної підозри…

Одним словом, я таки поїхав до Інтеграла. Зайшов до його маленької кімнатки біля магазину. Тут було ліжко-тапчан, стіл, тумбочка, вішак, мініатюрний холодильник. І кішка Нява, яка дивилася на мене підозріливо, доки її господар не торкнувся мене рукою. Він сказав, що це для Няви особливий знак. Тоді й кішка підійшла й тернулася об мою ногу. Я її погладив. Подумав, що нелегко заслужити довіру кішки, яка бере їжу тільки з рук свого господаря. Коти взагалі недовірливі тварини, і їхню довіру, а тим більше любов, заслужити дуже нелегко. Вони справді дуже самостійні, горді, гуляють, як собі знають і де хочуть. Про їхній характер і особливість поведінки та історію приручення є гарна казка Редьярда Кіплінга. Мене якось запитали, ким я хотів би бути в майбутньому перетворенні? Я відповів, що якби був буддистом або просто вірив у можливість перетворень в наступному житті, то хотів би бути не собакою, вовком чи конем, навіть не соловейком чи орлом, а якщо птахом, то вороном, а твариною — то котом. Вороном не тільки тому, що ці птахи серед пернатих справді живуть найдовше, а й тому, що вкрай невибагливі щодо їжі, місць проживання, до того ж уміють виживати за складних обставин, не опускати лапки й не складати крила. Ну, а коти подобаються саме незалежністю характеру, стилем поведінки (може, й справді вважають,