Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
Найяскравіший сучасний приклад тут — Григорій Перельман. Знаний у вузьких колах російський математик єврейського походження. Багато хто з колег вважає його найвидатнішим математиком XX і поки що XXI століття. Той самий, який довів гіпотезу Пуанкаре, за що світова математична й бізнесова спільнота обіцяла мільйон доларів тому, хто це зробить. Перельман зробив, але від нагороди відмовився. Так само не поїхав отримувати премію і медаль Фудза (ще один мільйон зелених), своєрідну Нобелівку в математиці за видатні досягнення. Він живе у Санкт-Петербурзі у звичайній двокімнатній квартирі, де є лиш стіл і ліжко. А кажуть, що й ліжка нема, тільки матрац для спання на підлозі. Сусіди розповідали журналістам, що у квартирі повно тарганів. Допущена у квартиру журналістка переконалася — жодних меблів, тільки стоси журналів і книжок на підлозі. Усі, хто розмовляв з ним, відзначали його приязність до співрозмовника й логічність міркувань. Володимир Путін, кажуть, коли йому доповіли про дивака-вченого, резюмував коротко: «Дурак!» Але, дізнавшись, що обчислення й викладки Перельмана дуже згодилися у військово-промисловому комплексі, додав: «Но полезный дурак». А потім ще й цитував якесь перельманівське висловлювання. А той не тільки відмовився від премій, а й покинув роботу в науково-дослідній лабораторії й жив за рахунок уроків і консультацій, які дає студентам й аспірантам. Про великі гроші й побут сказав, що йому це не потрібно, що він усе одно не вміє цим користуватися. Ще вирізняється довгою заплутаною шевелюрою і дуже довгими, як для чоловіка, нігтями. Про них сказав: «Якщо вони ростуть, то чому б їм не рости?»
Звісно, тут згадується Інтеграл. Тільки іншого, меншого (чи по-своєму однакового?) масштабу відхилення. Він теж не знав, звідки в його голові беруться формули і рівняння — про це далі.
Він теж жив (живе?) мовби в паралельній реальності чи й без реальності взагалі. Жив у сні, що мовби приснився комусь іншому. А Інтеграл блукав по тому сні й боявся вийти. Бо коли вийшов, світ виштовхнув ще далі, на узбіччя можливого.
Там існування Інтеграла нікому не було потрібне. Крім хіба його насправді нерідної дочки, яка колись слухала його казки й історії. «Бесполезный дурак». Запитання «Чому?» нагадує ситуацію, коли людина підходить до вікна з товстим склом, за яким стоїть інша людина. Довкола тої другої шум і гам. Перша кричить якесь запитання. Може, й те саме «Чому?» Але людина за склом показує на мигах, що вона нічого не чує. До неї не докричатися.
Сенсу в його ходінні вулицями, загляданні в урни, діставанні пляшок та інших викинутих кимось речей нема. Хіба що в продовженні існування, животіння. Чи ні?
«Ні!» — Я не кажу, я кричу це. Але кричу в нікуди. З останніх сил бороню свою теорію про те, що життя й таких людей, і тих, про кого я вже розповів, окрім Інтеграла, також має сенс. Має якесь призначення. Мусить мати. А життя аутистів з вузеньким просвітком свідомості, але часто вкрай неординарної, навіть геніальної… До речі, аутисткою називала себе знаменита авторка детективів Агата Крісті. У її творах злочинця неможливо вгадати, як і розв’язку сюжету, Еркюль Пуаро чи міс Марпл проводили розслідування тільки за їм одним відомою логікою. Відгадати, що далі буде, все одно, що складати мозаїку чи кубик Рубика із заплющеними очима. Але читачам подобаються детективи Крісті саме за цю неможливість щось розгадати. Це вже в кінці читач (глядач) каже: «А й справді, як я не здогадався». Не міг здогадатися. І ще не зможуть ті, хто читатиме після нього. Вершиною творчості письменниці, новим словом у детективі вважається роман Крісті «Вбивство Роджера Екройда», у якому убивцею виявляється той, від імені кого ведеться розповідь, хто розслідує вбивство, здійснене ним самим. Тут, втім, як і в інших романах авторки, сховане геть усе. Точніше, розташоване за особливою логікою аутистки, доступної тільки їй самій. Недосяжність цієї логіки для простих смертних, точніше, непоясненність того, як це досягається і як розв’язується, — ось що характерне для Крісті й так приваблює читача. І під кінець він (вона) певен — так і мало бути. Як чудово-загадково влаштувала авторка ланцюжок подій, як уміло їх сховала. Віднайдення ключа до розгадки — майже та сама гіпотеза Пуанкаре.
— Але ж знайшовся чоловік, який її розв’язав, — скажете ви. — Те, над чим билися сотні, тисячі математиків зі всього світу.
Так, але цей чоловік — сам загадка, як кажуть про нього — геніально-ненормальний. А втім, ці якості доволі часто поєднуються. Але чому?
Про аутистів написано чимало романів, поставлено кілька фільмів. З усіх стрічок, які я бачив, найліпшою вважаю голлівудський фільм «Меркурій у небезпеці». Його головний герой — хлопчик-аутист, який, щоб сказати вголос потрібне речення, сигналізувати про найпростіші свої дії й потреби, мусить заглядати в картки, які носить із собою, де написані потрібні слова-підказки. Хлопчика так і вважають — розумово відсталим. Але до його рук потрапляє журнал, де в кросворді зашифровано слово-ключ для розгадки кода надтаємної операції секретних служб. Щоб перевірити, що код цей надтаємний, що його ніхто не може розшифрувати й знайти для цього ключове слово, і вигадують це завдання нібито для всіх. А хлопчик-аутист розгадує. Саме до нього надходить осяяння. Його «відсталий» мозок ламає шифр. Хлопчик дивиться і майже моментально розв’язує (хоч це практично неможливо). Про це й повідомляє за вказаним там номером телефону. Вкрай спантеличені працівники спецслужб вбивають батьків хлопчика і починають полювання за ним самим. Допомогти врятуватися малому аутисту береться невдаха-поліцейський, якого грає Брюс Вілліс. Ця роль чи ненайкраща в його акторському доробку. Від нерозуміння, хто вона така, ця напівдика дитина, яка не піддається контролю і не йде на контакт, і до бажання за будь-яку ціну врятувати хлопчика — такий шлях проходить герой Брюса Вілліса. Для нього не існує дилеми — зберегти державну таємницю, врятувати від провалу десятки таємних агентів чи врятувати нікому не потрібного аутиста. Тема ціни людського життя, будь-якого, потрібного чи «непотрібного», звучить у
