Засвіти - Андрій Хімко

Відчувши близький спочин, і козаки, і валки хур ніби скоріше стали рухатися, та й сонце вже не так смажило, бо клонилося геть на повний полудень. За наказом кошового, гармаш випалив тричі по три з гаківниці, а як луна затихла в довкіллі, то у відповідь тим пострілам глухо прогули отакі ж постріли із Січі, як знак, що в коші почули прихід і готуються до зустрічі визволителів. Ці постріли також надали сили усім подорожнім.

знялася голосна пісня десь спереду, розливаючись навкруги повінню, її дружно підтримали підголоски і задні голоси:.

Скоро вона вже котилася цілим потоком, поволі заливаючи довкілля, доки, підхоплена колишніми ясирниками: чоловіками, жінками та дівчатами — не наповнила простір співом-плачем, від якого душа ридала в кожного похідця.

— Ти, Дмитре, Тугай і Тумар, Островерх та мій джура в Рогачик не зайдемо, а завернемо зі скарбами та майном ошатнішим до Конки, тож пошли когось зустріти Шулічиних з човнами та плотами,— наказав Гуні Сулима і глянув на сонце, що розпеченою паляницею сідало в тьмянувате руття степів і заплав...

А ввечері вже, як ще лиш показався місяць над Великим Лугом, від берега в молочно-туманну пітьму Конки відчалив пліт, на якому кошовий з побратимами і гребцями пливли до лише їм відомого острівця — січового схрону давнього... По заповіту Сулими, скарб може бути використаним лише для нужд товариства і обов’язково з участю його джури, Івана Сірка, що зумів хистом своїм зробити цю послугу товариству і матері Січі.

Ніхто, звичайно, не перечив наказу Сулими, а Іван був надзвичайно зворушений і отим заповітом отамана, і посвяченням його у товариську січову таємницю...

Життя під орудою досвідченого отамана — уже гетьмана — Сулими приносило Сіркові поволі все свіжі й свіжі знання, досвід і уподобання. Не по роках кмітливий, він швидко засвоював і стосунки між людьми, і їхню підступність непоодиноку, і щиру товариськість та побратимство, що цінувалося на Січі над усе. Сміливість і чесність чи то вже вроджена, чи набута ще в сім’ї Кривошапки-Гунди, відважність та відчайдушність якісь ніби затяті, неабияке здоров’я й сила поволі окозачували Івана, робили його і старшим ніби, і незвичайним. А після отого вдалого походу, ставши обраним осавулою, він хоч і джурував ще якийсь час у кошового, якось мовби споважнів і навіть змужнів.

Козаки сулимівського коша, та й не лише вони, все частіше тепер, ніби жартома, прозивали його «отамасем», «малим отаманом», пророчачи тим майбутнє молодикові і неабияк прив’язуючись до нього. По-різному проявлялася приязнь козаків, але майже завжди однаково стримувалася мовчазністю джури та отією затятістю в погляді, що то горів приязню безоглядною, то колов і свердлив зневагою і ненавистю. Середини ніби й не було в нього. Явна перевага на ристалшцах в січовім дворищі, що була понедільно в нього постійною, крім побоїв, синців та заюшень, також додавала йому й поваги неабиякої, ба й страшила декого...

Їдучи зі Слимаченком до матері в гості, Іван перебирав у пам’яті стосунки з людьми, події й пригоди з ними і не знаходив оправду ні приязні козацькій, ні довірі старшинській. В одному лише був певний, що нарочито він ніде не діяв, все складалося само по собі, може, й на заздрість декому. Успіхи його спричинилися, мабуть, і його сирітством, і отим набуттям із дідом Ничипором та Сабрі, і, нарешті, вихованням у кошових, а тепер — джуруванням у Сулими, шанованого всіма і за сміливість, і за кміт, і за душевну доброту та товариськість.

І те довір’я при схові скарбів, виказане до нього кошовим та іншими, а особливо заповіт отамана, і молитовна присяга в церкві по обранні його в осавули, і перемога в бійці в перший день джурування довгорукого і таранкуватого Панька Притули, і пересила в борні над іншими, і запис писарем його послуг в січові хроноси — усе це зобов’язувало і вимагало від нього чогось уже геть дорослого, обдуманого, відповідального.

«О-са-вул, о-са-вул, о-са-вул»,— ніби чує він, як поскрипує під ним нове, не притерте сідло. «При-ї-хав, при-ї-хав!» — кигичуть, як навіжені, в путі чайки. «Мо-ло-дець, мо-ло-дець, мо-ло-дець!» — кричать перепели в травах... «В Оришки вже бігає чималий Гнатко,— згадує він оповіді Корнія уривками.— А Софія скінчила школу, святельницею стала, і не пізнати її...»

Позаду, як тінь, вірна йому, волочиться у високих шелестких травах степів, трюхикає в запилюжених коліях шляхів за вершниками теж радісний «Іванів побратим», як прозвали собаку козаки, пес Сірко. Звик уже молодик до цього прізвища. Зріднила їх доля, обох приблудних, і тримає разом, а для чого — і сказати тяжко. Це вже востаннє пес у путі, бо що старий і недолугий став, навіть гавкнути як слід не може, а що — і не місце йому, старцеві, на Січі. Отож і вирішили з Сулимою не зважати на свою прив’язаність до тварини, відвести його в рідну Мерефу та там і лишити на доживання...

Бідний пес тепер уже не біжить, як бувало, попереду, хоч звичай собачий ще тримає чітко: то качок, дроф чи й гусей (а їх же тьма-тьмуща) підніме з плавнів у небо,