Засвіти - Андрій Хімко
В нього також щось є на умі, бо часом, згадавши оте тільки йому відоме, видно, хрипло гавкне не знати з чого і замовкне, помітивши, що їздці почули і збагнули складність його заплутаних думок чи, хай і по-своєму, давнього і приємного спогаду.
— Я тобі забув, чи то пак — і не так забув, як не мав нагоди, оповісти про наші підземелля січові,— порушив Корній довгу мовчанку, порівнявшись із Сірком.
— Які підземелля? — повеселіло підняв обважнілу голову Іван, відриваючись від своїх візерункових спогадів і думок.
— Та про які ж би ще? Про наші, кошові. Козак з тебе тепер зацний, знакомитий, вважай, то мусиш відати, а не так відати, як знати, бо, може, колись і пригодиться,— замовк враз Слимаченко, ніби забувся, з чого почав мову.— Так, так — пригодиться, бо все буває в нас, то дорікатимеш, що не від мене першого про те дізнався... Отож, кажу, що й на Малій Хортиці, і на Великій, і на Микитинськім коші ще, може, з Байди чи з самого достарого Кулаги є пориті вузькі підземелля і виходи, що їх покійний гетьман Михайло Дорош таємно поновив повсюди перед останнім походом в поміч Гірею на турка...— порівняв свого коня Слимаченко з буланим.— Так ото, бачиш,— оглянувся він, ніби боявся, що його хтось підслухає,— коли б якісь, кажу, антихристи і надумали, дуля їм в пельку, зробити облогу Січі, то козаки при скруті відкрили б ляди, як те робили колись, і вилізли б із сильця та непомітно і зробили б отіч, чи пак — кільце, а вже потім і без ради можна дати собі раду. А виходи оті всі коло води якраз, під камінням, яке, кажуть, вкладав сам Вернигора та Мамай, що і в Чигирині, Черкасах, Каневі, Корсуні, та навіть у гречинів і в турецького султана є. У гречинів, кажуть, і турків,— ніби пригадав він згодом, притримуючи коня, що відбивався від оводів,— вони порили такі схови, як і на Україні, але так зацуркали їх, що коли туди зайдеш, не лишивши клубка ниток перед сховом, то й назад не вийдеш. І Вернигора, і Мамай характерниками були, то їм марниця було вибратися, а інші там полишалися, Найпаче бусурмени-нехристи, яким покруч-блуд наведено... А то ще кажуть, що до Сагайдака приїжджав якийсь руанець і золота достобіса давав, щоб той лише показав, як те зроблено на Січі, то Конашевич тому руанцеві навідріз одмовив...
— І багато козаків на Січі знає про ті лази підземні? — захопливо і одноразово недовірливо цікавився оповіддю Корнія Сірко.
— Та чимало... Старшини, що висвятилися і присягали не в реєстрі, писар і отець Данило, та ще, може, кілька січовиків, що поклялися на хресті тримати те утаємнення січове, не жалкуючи життя,— покосився поглядом Слимаченко на замисленого супутника.
— Чому ж ви мене без присяги і поклятьби на хресті в те посвятили? — запитався згодом по роздумі Сірко, не ймучи віри в сказане.
— Тебе?..— зам’явся Слимаченко з нерішучості.— Ти, може, здогадався вже, що я... відкрив, бо сином хочу назвати тебе, бо син надійніше має берегти таємницю батька, аніж той, що дає присягу і поклятьбу... Вірю, сину, що ти й без того збережеш ту таємницю краще, ніж інший з присягою... Бо вірю в тебе, як в себе, бо не лишилося в мене на світі нікого ріднішого, як твоя мати Домна і ти, її і мій тепер син. Двадцять три роки я чекав цього і певен: не зрадиш ти матері й мені ні за золоті, динари чи дукати, а ні на тортурах смертних... Подружилися ми з матір’ю,— глянув він розчулено на Сірка,— заручилися до смерті бути мужем і жоною між собою, то... згодься і ти сином рідним мені стати,— запинався на словах він,— а нам з матір’ю не переч стати в злюб чесний, людський і божий...
— Чого б мав перечити, коли мати на те згоду дали, коли і ви мені до вподоби, коли...— шукав Сірко слів, щоб гідно відповісти Корнієві на оту розчуленість.— Я радий бачити і щастя матері, і ваше щастя, було б лише воно довгим у вас обох,— нарешті знайшовся Іван.
На цьому, ніби гору з плечей зваливши, обидва вершники примовкли, їдучи якийсь час тихо і обдумуючи кожний своє. Слимаченко радів, що йому зрештою вдалося вирвати ту згоду в Сірка, а Іван тішився, що мати аж ось матиме власний притулок і життя якоїсь господині, а не наймички. Та ось Корній, ніби щось пригадавши, оперезав зненацька чалого таволгою, той зопалу скочив, як упечений, і понісся, аж грива сивою хвилею здибилася. За ним услід без нагая, переборюючи хитанням голови нехіть, пішов і буланий, спершу дрібним клусом-тюпцем, а згодом, мотнувши невдоволено головою, форкнувши і підкинувши на вітер густу гриву, глянув, що чимало відстав від чалого, смикнув натягнуті поводи і понісся вскач навздогін напарникові...
«Радується нареченою козак,— спливло в пам’яті Сірка.— Чи тож і мати такі раді будуть, забувши батька?..»
Жебонів джмеликом у вухах зустрічний вітерець, поволі долався довгий шлях, слалася у ноги квітчаста далечінь, чаруючи п’янким трунком трав зомлілий від спечності степ, вабила очі подорожніх мінлива просторінь. Вечорами, як отаборювалися десь на спочин, пустивши на попас коней, їх заколисували срібним дзвоном цвіркуни, нічна прохолода, викрики перепелів та гавкіт пса, що надійно вартував господарів і коней.
Що ближчав дім, то більше здавав у ході буланий, і Корнієві доводилося все частіше притримувати свого не
