Засвіти - Андрій Хімко

— З крулем тобі в поміч стануть прелати,— кинув владика хитрий погляд очей своїх на отамана,— тямлячи твої послуги папіжеві... і твоя шановитість при дворі Жечі,— споважнів отець,— та серед товариства січового і посполитового, а що цар...— християнин же він, чей?..

— Папіж і прелати, отче, тільки для показу мені шану виказують, а в душах пакола для мене носять...— додав по роздумі Сулима.

Якусь мить їхали мовчки, кожний занурившись у своє, час од часу оглядаючи степове роздолля. Отець Данило дістав з-за закавраша колись білу хустину, протер нею запорошені очі, витер чоло і лице і знову сховав її за закавраш, поправляючи довгі запилені повитки і пасма кіс, що вибилися із-під клобука-чепця, а Сулима вдивлявся в довгий погнутий людський шнур, що, скільки видно було, простягався попереду і позаду, і в уяві порівнював його з своєю долею, такою ж барвистою і звивистою, повною надій і страждань всіляких...

— Скарби, мабуть, до схронок звелиш покласти? — обережно запитав згодом отець Данило отамана.— Наймудріше вчиниш, твоя милість, думаю, коли зразу ж трохи збіжжя припасеш, зброї та пороху придбаєш, бо матимеш рахубу як не з крулем, то з крулятами напевно за цю богом послану нам звитягу... Паювання здобутого ти ж коли думаєш зробити?..

— Та не думав про те гаразд, владико... мабуть, вже на Січі... Панахиду, думаю, вже в святій Покрові січовій відправимо, а молебень, гадаю, при прощанні таки годилося б вчинити, коли ви не перечите. Хоча б і на Рогачинській зупинці.

— Істинно так і волів те вчинити,— обрадувано відповів отець Данило і розмашисто перехрестився.

— То й бути по цьому, панотче,— підтвердив кошовий свій рішенець і, приклавши крисом руку до чола, додав: — Отож, здається мені, явори вже білозірські видно?

— Вони, слава богу.

Догнавши полонених татарів і турків, отаман здивувався, що його джура, їдучи поруч зі знакомитими людоловами, щось розмовляє по-татарськи.

— Кісмет, кісмет,— долетіли до його слуху слова, сказані полоненим татарином в сірім запорошенім бурнусі і білій чалмі.

— Етуті, етуті,— відповів джура ствердно і захопливо.

— Ти що ж, по-їхньому говорити навчений? — запитав отаман у Сірка, що, ніби спійманий на крадіжці, змінився враз.

— Пробую, батьку, та багато ще гаразд не розумію,— смикнув він буланого, направляючи його в обрядну відстань від отамана — збоку і трохи позаду.

— Маю тебе дещо спитати, джуро,— притишив згодом спохмурніло голос Сулима, навмисне не дивлячись на Сірка.

— Слухаю пана кошового! — насторожився джура, відчувши в настрої і мові отамана небезпеку собі, хоч і не знав, звідки їй раптом узятися. Ота нотка металу в голосі Сулими пантеличила його: досі такого не було.

— Хочу дізнатися: ти передавав Джулаєві мій наказ підняти куряву його сотнею проти бейчука лівіше нашої засідки?..

— Я, батьку,— спаленів Сірко, пригадавши, що він зробив те самовільно, обманувши Джулая, ніби той наказ був отамановим.

— Чи дозволить отаман смертному козакові притомним бути при його світлості? — порівнявся з буланим Гордій Чурай.

— В мене, друже, мало таємниць і від поспільства, а від тебе —: і поготів нема,— глянув приязно побратимові у вічі Сулима.— Ну, то розтовкмач, як те сталося? — посуворішав отаман, знову звертаючись до Сірка.

— Коли нас оточили татари,— перевів подих Сірко,— і мене від вас якось відтовкли обіч, я почув наказ того череватого, в білій чалмі мубашира якомусь татаринові, щоб той вернувся назад і попередив бейчука, що тут засідка на них, яку можна обійти правим крилом понад річищем. Розібрав я, крім цього, й інше: щоб бейчук неодмінно зберіг якісь скарби і гроші і допровадив їх у Бахчисарай... Не пробившись, даруйте, до вас спішно крізь заслону, я вискочив з бою, гукнув сотника Островерху, щоб подав вам поміч, а сам подався до Джулаєвого загону, бо зрозумів, що тільки в нього є змога послати кількасот козаків і хоч вигляд зробити, що там є наше військо. А щоб Джулай мене послухав, я мусив сказати, що то ваш наказ,— похилив повинно голову джура.— Пізніше, даруйте, забувся вас про те сповістити і повинитися.

— Ти запевняв, Гордію, що провидіння нам послало і гроші, і скарби. А воно бачиш, яке провидіння? — поволі веселішав Сулима, вислухавши сказане джурою.— Хоч таке порушення й карається тяжко, бо ти лишив мене в кільці ворогів, та твоє прикликання островерхівців мені в поміч і ота послуга стожди цінніші всього, то виказую поки що тобі дяку за кмітливість, а перед товариством і старшиною в коші будеш в десять паль битий, після чого домагатимусь тобі доброго паю за послугу, запису в січовий хронос і вибору тебе на курінного осавулу...— положив він руку на похилене плече джури.— Перекажи переднім, що отаборимося ми на базарищі в Рогачику, та повертайся вправно назад, бо будеш в потребі мені,— звелів отаман приязно вже, і джура був так обрадуваний тим рішенцем Сулими, що на радощах вихором понісся виконувати наказ.

— Ратоводець росте, і неабиякий, пане Гордію,— сказав джурі услід Сулима.— Додуматись тільки до такого!..

— Істинно так, брате!.. А ти його, бачиш, палями лякаєш,— докірливо подивився Гордій отаманові в очі,— чи, може?..

— Палиці йому не зашкодять, побратиме, і не принизять, а лише підіймуть...