Засвіти - Андрій Хімко

Підтягуючи кульбаку, Сірко трохи затримався, і Корній, якого з наближенням кінця путі не можна було втримати, опинився далеко попереду. Місцевість почалася нерівна, горбувата, і буланий, вибравшись на узгірок потолоченим слідом, голосно заіржав, форкнув і понісся в байрак. Якась досі незнана тривога підказала Сіркові приострожити коня, і той, напружуючи останню силу, аж стогнучи в натузі, понісся через долину-яр, але на самому пагорбі, за яким щойно сховалася широка статура Корнієвих плечей, чомусь незвично затрясся, застріляв злякано вухами, несподівано захріп і крутнув убік так зненацька і різко, що вершник ледь утримався на ньому.

Сірко не встиг і зрозуміти до ладу, що сталося, як побачив у долині на схарапудженому коні Корнія і вовчу пару, що з обох боків, з піднятими догори, настовбурченими хвостами і вухами, готувалася до стрибків. Вовки були сміливими і не думали пропустити вершника. Затиснувши поводи і щосили приостроживши буланого, що аж застогнав від болю, Сірко хотів кинутися на поміч супутникові, але кінь зробив усього два скоки і став як укопаний, хропучи і стогнучи.

Не роздумуючи, Іван спішився, кинув повіддя і, помітивши, як із-за спини вітром пронісся побіля нього пес, направився бігцем і сам на поміч. Пес так навально кинувся з горба на вовчицю, що та перевернулася, засвітивши повним вим’ям. Та за мить, сплівшись у смертельному двобої, вони вже качалися клубком, підіймаючи шмаття шерсті над собою. Розібрати щось в отому клубкові марно було, бо то пес був зверху, то вовчиця, ловлячи момент для вдалої хватки.

Іржав несамовито Корніїв кінь і як ужалений крутився, не слухаючи вершника, щось вигукував у безпорадності Слимаченко, гарчав і клацав зубами коло нього вовк, шукаючи підступу, і Сірко, тупцюючи безпорадно між ним і отим клубком, раптом почув, як смертельно скрикнув пес, а через мить, як крізь туман, що поволі розсівався, він побачив, як корчиться в останніх муках з перегризеним горлом Сірко, а поряд конвульсивно здригається посічена його ятаганом вовчиця. Як те відбулося й коли, Іван не пам’ятає гаразд, бо зрозумів він усе і прийшов до тями лише згодом, побачивши крізь пелену в очах великі собачі очі, покриті олійним глянцем, що прощально дивилися на нього і сіпалися повіками, ніби змовницьки моргали йому, і в чистих краплинах собачих сліз світилося сонце...

Сірко оглянувся, угледів лютого в своїм намірі спружинитись і стрибнути на Корнієвого коня вовка, і не знати від чого — від жалю за Сірком чи з великого гніву на звірів, як у сні, посунув на сірого. І, дивно, вовк злякався його, закрив витягнуту наперед пащеку, клацнувши зубами, поволі опустив войовниче наставленого хвоста й став відступати бокуючи.

Іван кинувся за вовком, але той поза лозняками пустився через пагорб навтьоки. Зрозумівши, що погоня марна, Сірко повернувся назад і по путі натрапив на вовче лігво, в якому, скулячи, вовтузилися сліпі ще вовчата. Він обережно розгрібав їх ятаганом, перевертав і розглядав, відчувши в грудях жаль і, потупцювавши якусь мить на місці, пішов геть, наче в сні.

— Візьми в тямки собі,— почув він спокійні слова Корнія,— залишити живим ворога, що ніколи не стане другом, а навпаки, буде загрожувати, не можна. А ти їх цілих п’ять залишив,— поколовши вовчат, витирав об траву він ятагана.

Вже як загорнули пса свіжонакопаною землею, вершники постояли якусь мить над горбиком, підійшли мовчки до заспокоєних тепер коней, неквапно сіли в сідла й поїхали, оглядаючись.

— Дякую тобі, сину, за це спасіння,— виговорив тихо згодом Корній.— Обавив мене від біди, а може, й більше...

— Ми обидва псові вдячні,— по паузі відказав глухо Сірко...

Хмарним димом курився, мов червоною сажею вимазаний, далекий захід, розпеченою паляницею пеклося на ньому, як на черені, вичахаюче сонце. Брів здалека тихий і теплий літній вечір... Вершники так розговорилися, що й не помічали того навкілля. Особливо говорив, правда, Слимаченко, а Сірко більше слухав та запитував, не ймучи віри оповідям. А були вони знову про Січ і Хортицю, про її довжину, якої поволі й за півдня не перейдеш, про скелі, в шість січових церков заввишки, про Сутень-річку, Молочну, про Гілею — Великий Луг і про ті ж таки печери: Змійову, Вищу, Голову, Три Стовпи, про запорозьку Миску, з якої козаки колись один одного годували кулешею, про люльку з чубуком і притичкою, ліжко і крісло Сагайдака і про Проточний Брід, що манив у чисту воду цікавого...

Якими райдужними фарбами не малювалася досі домівка в спогадах, насправді вона була набагато кращою і привабливішою уже хоч би тим, що не йшла в порівняння з січовим одноманіттям, що наблизила Сірка до дитинства. І рідний двір, що став тепер чомусь набагато меншим, і вигін, та лука, що нагадували всілякі дитячі пригоди, і люди, що за цей час ніби попривітнішали до нього, з першого ж дня зачарували його геть. Навіть сонце, що весь час досі сходило і заходило «не там», тепер підіймалося і йшло знову своїм, давно звичним, шляхом.

Мерефа також змінилася набагато: з одного боку, вона ніби поменшала, але з другого — значно розбудувалася, і якими будівлями! Солому на дахах деінде поміняли на гонт чи й черепицю, вікна поспіль з міхурів — деінде на скло, ворини та живоплоти навіть — на паркани і ворота, голі горби — на садки та квітники. Появились мальви в присадках перед вікнами, розмальовані віконниці, двері, ганки і свіжостесані скрипучі журавлі над криницями в садках чи дворищах. Та чимало було ще осель з дірявими солом’яними стріхами, без парканів і огорож, з перекошеними дверима і потемнілими