Засвіти - Андрій Хімко

До цього часу лунають у вухах ті скарги-благання, а перед очима стоять посланці знедолених, сірих, з запаленими від безсоння очима, на загнаних до знемоги конях. Кілька днів тому було це, а в Сірка до цього часу стоїть перед очима те, про що розповідали: палаюче село у видолинку, крик дітей, що їх кидають людолови в Хорол, зойки згвалтованих дівчат, молодиць, матерів.

— Мусимо добратися до Бобрового Кута, попасти коней, щоб досвітком перемахнути до Вир’ївки,— обриває Іванові спогади отаман.— Зараз розвідаємо Кам’янський Брід і, як поталанить, переправимося й підемо на Копані, а там уже вирішимо, куди триматимемо путь. Людолови впевнені, що ми встряли в переяславську біду і досить обтяжені, тож правитимуться безпечно... Треба б зустріти їх чи на Копанях, чи в Чорній долині, і обов’язково зненацька. Це неодмінна умова. Гадаю, що і пан Гуня підоспіє їм у хвіст на той час по Лівобіччю,— подивився він на Тугая і Тумара, що їхали праворуч...— Поможи нам, боже...

Запорошені пилюгою, через пагорби й вибалки повільно рухаються козацькі сотні у зворотну путь. Повільність і розтягнутість валки засвідчують кожному, що це останні сили в худоби й людей, зморених і довгою дорогою, і жорстокою січею, в якій одні зустріли останній подих в житті, а інші — бажану, провидінням божим дану волю. Впереміж з кінними сотнями по шляху надривно скриплять розбиті, давно не мащені гарби й вози, переповнені хворими і пораненими, дітьми й жінками, майном, скарбами й зброєю.

Попереду бредуть, ледве переставляючи ноги, полонені татарами під Смоленськом московити, тепер звільнені, за ними — недавні ясирники з лівобічних міст, містечок та сіл, гут і смолярень — дівчата й хлопці, жінки й поодинокі чоловіки. Чимало їх стало тепер гуртоправами овець і скоту, відбитого козаками в двобої з татарами-людоловами, що вертали з-під отого Смоленська. Базарно, гамірно і гомінко рухаються валки. Іржання, мукання і мекання охлялої в путі худоби будить навколишню причаєно-тиху самотину степів, сперту спечність балок і видолинків, ячанно-вітряну вільготу пагорбів. Нехотя перемовляються втомлені козаки, часом полегшуючи дорогу дотепом чи жартом, зрідка згукуються, гейкають, собкають погоничі коло стомленої худоби; несуть на крутих рогах сірі воли і радість повороту в рідну домівку, і смуту втрат в двобої з людоловами...

Ще позавчора отаман вислав з надійною охороною обози з полоненими додому, а сам, розбивши козаків на кілька загонів, пустився виловлювати в степах алайців, що встигли вирватися з козацького сильця під Нагайцями. Далеченько ходили в погоню загони, сам отаман Сулима обнишпорив довкіл, та небагато вдалося привести ординців. Чимало, хоч і з душами лише, але ж втекли-таки...

— Про що думаєш, пане отамане? — обізвався до мовчазного Сулими Гордій Чурай, прихльоснувши коня, що намагався щось скубнути жадібною пащекою.

— Про все потроху, брате,— ніби проснувся отаман.— Чи то ж думати нема про що нам? — зітхнув він згодом.— І з гайдуками болгарськими, і з ускоками сербськими, і з волохами, албанцями та чорногорцями, і з клефтами та аргатами гречинськими ходив я на них, бузувірів, за своє життя, з ляхами бив їх нехристів, а погамунку з того їм ніякого. Де беруться вони? Зазівався, завагався, зашпетився наш брат на часину — і має собі біди повний міх. Кажуть, сам Конецпольський напутив їх, розгадавши наші наміри з тим сеймом... Як може існувати держава, коли вона напучує людоловів на тих, хто їй скільки помагає в біді? Незвідані путі твої, боже!.. Незвідані!..

— Я тобі, отамане, казав, то повторю й ще раз, та й пан Тугай ось потвердить,— повернув голову Чурай до татарина-козака, що розімліло гойдавсь в сідлі обіч отамана.— Доки ті кубла не винищимо дощенту, то все з них будуть полозами виповзати агаряни, а при біді ховатися назад. Адже не втік би від мого загону отой турецький бурлук на Азак, якби ми відібрали його з донцями.

— Ні Азова, ні Акермана, Гордію, знаю гаразд, нам без помочі не осилити, а де ж вона є?.. Хіба я того не розумію, думаєш? Давня той Азов моя мрія, був там уже, як знаєш, а що вчиню, коли немає помочі?.. Та й знищувати всіх і все татарське, як ти хотів би, неможна. Люди ж вони, а не худоба. Жінки та діти хіба в одвіті за те, що беї людоловлять?

— Е-е, не кажи, отамане,— перечить Чурай.— Оголоси лише товариству та універсали таємно розішли поспольству, то й побачиш, де поміч візьметься. Одних охочекомонних хорольців я тобі в поміч приведу цілий полк, коли не більше! А скільки ще таких буде, коли гукнеш?..

— І Гірей, і Хойма-хан мовчав буде, коли твоя Азак брать хоче,— вкинув мовчазний Тугай, колишній каторжник, що втік з Сулимою.

— На цих, пане Османе, твоїх джаврів надія мала, хоч і мовчатимуть, може, а на донців-старочеркасьців чи й самого царя московського надіятися, мабуть, можна,— обрадуваний підтримкою татарина, пожвавішав Чурай.— Та й коли, як не тепер, те вчинити маємо? Скарбів же чи й грошей припасли...

— Порадимося з гетьманом, з січовим товариством поділимося твоїми думками, то, може, й вирішимо щось,— роздумливо спинив розмову Сулима, розглядаючись.— Щось довго Дмитра немає,— заклопотано подивився в кінець колони, що ховалася аж ген за узвишшям.— Перекажи-но, Сірку, переднім на Рогачик та Білоозеро путь тримати,— звелів він Іванові, що їхав завжди при ньому. Стовп пилюги, що об’явився позаду, спершу насторожив усіх, а потім і потішив — то були свої.

— Живі, здорові? — повеселіло зустрів отаман гурт старшин, що зупинилися від чвалу, догнавши Сулиму.