Засвіти - Андрій Хімко

Під січовим валом на пагорбі стояла купкою літня старшина, проводжаючи в похід козаків.

— ...Мчіться стрімголов, побратими мої, доженіть замучених довгим шляхом, знущаннями і зміями-таволгами братів, сестер і дітей наших, вивільніть їх із арканів поганських! Бийте ту нечисть, щоб шкура тріщала на ній, січіть її, бузувірну, щоб тіні вашої боялися, щоб жахалися нашої сили в поколіннях своїх! Стинайте їх стрілами, січіть на капусту шаблями, коліть списами. Хай не буде у вас жалю до проклятих нахідців, людоловів, життєбранців і розлучників!.. Амінь! — гукав охриплим голосом старий Шуліка, перекрикуючи тривожні передзвони із дзвіниці.

Сірко, стоячи у лаві вершників поряд із Сулимою, тепер кошовим на Січі, вслухався в оті напуття, стримував неспокійне тупцювання буланого, і лише тепер відчував, що він піднявся над собою, виріс, що їде він у цей похід не ради втіхи, а доганяє тих, що моляться, як на бога, на оцю невелику армаду насурмлених і відчайдушно-рішучих козаків. Слова напутників щипали за душу, судомили горло, воложили очі, і він, струшуючи головою, відганяв від себе ті уявні катування і волання мучеників-ясирників, а подумки шугав уявою навсібіч, хоч і не знаходив там утіхи та розради. «Діждавсь-таки... діждавсь!..»

А сталося ось що. Доки січовики були в поході та демонстрували перед шведами силу Речі Посполитої, татари, скориставшись тим, забрали великий ясир на Україні і на Дону, не без намови Конецпольського, якому треба було чимось розплачуватися з ними за поміч, замешкливо зігнали його в степу і ось тільки-но рушили з ним, до краю обтяжливим, додому, не відаючи, що Січ-рятівниця сповіщена про те лихо.

— ...Брати мої, християни в бозі! Не забувайте, що чули ви отепер від старшин та кобзарів. Поможіте слабим і немічним, алчущим вашого приходу і вивільнення! — хрестячи натовпи-лави сяючим на сонці золотим хрестом, благословляв похід отець Данило.— Хай ім’я ваше святиться у віках!..— викрикував він, як заклін, а Сірко бачив при тому найменшого брата, що, тікаючи з неволі по безвіддю в дику степову смагу, лежав безпомічно трупом перед середульшим братом, який не спокусився поживою і зиском, не кинув немічного сіроманцям... Він не лише бачив, він ніби сам був отим середульшим і тепер ішов вивільняти не лише одних ясирників, а цілий край, великий і прекрасний. Ішов із жахною карою за злочин, якого й світ не бачив, мабуть, досі!..

Бем, дзінь, дзінь! Бем, дзінь, дзінь! Бе-ем-м! — гули і напутньо наспівували похідцям дзвони січової церкви, заглушуючи казання отця Данила.

— Ідіть же на прю з супостатами, і хай Всевишній вам допоможе в цьому звитяжстві, хай наш люд православний стане під богом рівним з рівними у світі навіки!.. Я такоже з вами пребиватиму!.. Амінь! — закінчив він свою проповідь, і сотні вершників замигтіли по цих словах руками, хрестячись і накладаючи шапки, а за хвилю, як ріка крізь загату, прорвалася й хлинула у ранковий суцвітний степ лавина кінного козацтва слідом за вибраним чільником — Сулимою...

— Твоя думає отак доганяй ясир? — запитав мовчазного Сулиму, блиснувши вузькими чорними скельцями в щілинах очей, засмаглий потурнак Тумар.

Сулима роздумливо зміряв його повільним поглядом, оглянув степовий окіл і повелів Сіркові:

— Попередь — не розтягатись, іти за мною.

— Виконую, отамане,— рвучко повернув буланого Іван, аж той свічкою здибився з несподіванки, і погнав його вскач у кінець колони. Незабаром він нісся вже назад, завважуючи краєм ока, що колона теж прискорила рух, і його буланому слід понатужитись, аби обігнати її і стати поруч із Сулимою.

Похитуючись у такт широких стрибків буланого, ніби пливучи в зеленоцвітному запашному морі степових трав, він подумки переглядав події, що передували цій погоні... Не радісними, не втішними були вони. Вірив сподіванкам козацтва, як ішли на Волинь, а який зиск із того? Сейм всі вимоги Січі та посполу відклав до наступного скликання, у війську почався розбрат, одні пішли з ляхами, одержавши жолд, під Смоленськ, інші — з гетьманом Кулагою на братовбивчу бійку з самозванцями Гавриловичем та Перев’язкою, ті розбрелися по волостях до своїх родин, а січовики, вірні самі собі, вдаривши з горя об землю шапками, направилися на Запороги, а вже звідти оце сюди. Тільки шість тисяч реєстровців, вірних перекинчикам — Ілляшеві Кераїмовичу корсунському та Іванові Барабашеві черкаському — понесли, як барани, свої буйні голови за Німан під королівськими хоругвами...

Роздумуючи отак, Сірко пригадав молодицю, що були у неї на постої з отаманом перед від’їздом. Суха, змучена, аж сіра на лиці, вона, принісши отаманові купу крашанок і тепло подякувавши за золотого, дорікала: «Покіль ото, добрий отамане, все отак буде? Зманили Омелька, та й жаба цицьки йому дала там, а мене з дітками-дріботою панам на поталу кинули... Всіх хлопців до себе з села забрали, а дівчата: ті старіють, а ті підростають та — вродливіші — обляшуються, а решта — покритками панськими та жовнірськими ходять і вас же кленуть, бо ж кожному свого у свій час хочеться, а те, що мусили б робити у панів хлопці, їм, дівчатам, доводиться робити... Ніякого зиску ні міщанам, ні посполитим не видно у вашій отій звитязі... Один розор народові...»

І докір молодиці, і відповідь отаманова ніби й слушні, а на чиєму боці правда, не второпати.

«Ще ці татари!.. О, ці татари-и!..»

Вони з Сулимою перші й довідалися про них тоді ще, як поверталися з Волині. Неподалік від Фастова вихопився з-за пагорба і понісся назустріч їм загін вершників. Сулима ще віддалік упізнав у першому серед них Гордія Чурая на перистій рябій кобилі. Знакомитий він серед козаків, сотником його віншують побратими, а простий, невибагливий, доступний.

«Біда, брате! — обняв він Сулиму.— Чорна біда, побратими,— витираючи тильним боком п’ястука ручаї поту з чола, піднявся в стременах і звернувся до козаків.— Відпущені