БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько
Вони рубають вибірково. Так, що не лишається сліду. Козаки живуть переважно з того, що роблять комусь фіру або машину бука чи смереки. Тому гроші в них є рідко. Але коли є, то порівняно багато. Козаки вміють їх пропивати і вміють робити малопотрібні подарунки матерям, жінкам і дітям. Більшість козаків має хоч якусь зброю. Але ходить із нею лише до лісу. Вони знають усі звички звірів і час від часу виходять на нічне полювання. Хоча дивляться на різних звірів частіше, ніж стріляють у них. Вони можуть розповісти десятки історій про ведмедів, вовків, олениць, лисиць і яструбів. Риболовлі вони зовсім не розуміють, але можуть загарпунити виделкою якогось пструга в тих місцях, де раз на рік усе живе у воді перебивають електрикою. Гриби вони не шукають, а збирають. Ягід можуть з’їсти хіба жменьку. Козаки люблять і вміють косити.
Вони добрі теслі, але нездалі столяри. Вони дрібні, жилаві й невтомні у роботі. Переважно вони мало їдять, але іноді можуть з’їсти, як мурашка, - майже стільки, скільки важить сама. Козаки майже не вміють плавати, але дуже добре скачуть у воду і пірнають. Що є справжньою пристрастю ґорґанського козака - то мотоцикли і коні. Вони їх по-справжньому люблять і розуміють. Вони про них дбають і вміють із ними поводитися. Козаки рідко ходять до школи, вони рано стають дорослими, забувають про дитячі роки, залишаючись при цьому вічними підлітками. Їх не люблять і бояться вчителі, вони охоче йдуть до війська, майже ніколи не їздять до міста. Їм добре на своєму місці, хоч до старості вони не втрачають незрозумілого неспокою. Нема двох однакових козаків, кожен козакує по-своєму. Найкраще їх розпізнають дільничні міліціянти і лісники. Так само безконечними можуть бути їхні оповіді й байки. Попри вражаючу обмеженість сюжетів. Зрештою, які козаки насправді, знати неможливо. Але неможливо й не впізнати козака, навіть нічого про них не знаючи. Вони - єдина порода горян, які без особливих деформацій пережили всі режими, що панували в цих горах. Я пам’ятаю те, що не слід пам’ятати. Я пам’ятаю те, що не належить мені. Мені сняться колишні сни. Пам’ятаю, як із поміж смерек, що постали на місці шанців, приходили солдати незнаного війська. Бачу: ліс переходить в ожинник. Кладка в потоці. Колія. Шпали. Якийсь перелаз. Сад під горою. Вояки приходять по два, по три. Ця приреченість і ця всевідповідальність чинять усе. Вони піднімаються схилом до хати, в якій світиться світло. Господарі не встигли його згасити. Може, купають у рум’янку дитину, може, перебирають квасолю аж до весни, а може, люблять любитися, не гасячи світла в кімнаті, незважаючи ні на кого. Партизани йдуть схилом. Через сад. До хати, де світиться світло. Прийдуть і постукають у вікно. Немає нічого страшнішого, ніж у вікно. Приходять хлопці із за саду. Ти його висадив цього літа. Ще навіть навесні. Висадив привезені саджанці. Думав, що все буде добре, спокійно. А тепер мусиш іти. І підеш, бо треба. Лишай усе. Підеш до всього. Так чи так. Десь у снігах, там, де нема слідів (сліди - стежка до кінця, до завершення, до вибуху ґранати), шукай притулок. Чи зможеш іти тихо, рівно, слід у слід, не відстаючи? Пощо тобі ця війна? А таки навіщось потрібна. Коли лишив освітлену хату і пішов у темінь за сад, у ліс, межи смереки. А ще є сіно. Якщо говорити про цей край серйозно, то без сіна не обійтися. Кажуть - робити сіно. Про картоплю, дрова, яблука так не кажуть. Це така тяжка робота, що її можна витримати лише кілька днів у році. Це така самовіддана робота, що не знає ні сну, ні спочинку, ні слабостей і хвороб. Можуть встати паралітики. Старі бабці беруть на плечі так багато разів по стільки, що не здужають треновані спортсмени. Хижаки дбають про траву так, як ніколи в житті не дбали про своїх жінок і дочок. Навіть на найвійськовіших топографічних мапах усіх генеральних штабів, які опрацьовували цю територію, не вказані місцинки, де можна вкосити трави. Бо це - головний стратегічний запас. Перший поверх екологічної піраміди, за яким ідуть молоко, сир, будз, сметана, масло, м’ясо, сало, вовна, кожухи. Ситість, яка ледве відновлює енергію, затрачену на роблення сіна, з якого це все з’являтиметься. Хоча такий прагматизм спочатку не помітний за певним ідеалізмом - аби було що худобі їсти, аби взимку вона не була голодна. Лише для сіна будують окремі житла - як для людей і корисних звірів. А ще сіно живе на всіх стрихах. Викошують те, що коло хати. Викошують у саду між деревами на межах невеликого городу, вздовж колій і доріг, у ярах, шкапах, під лісом, над болотом. Викошують поділені полонини і гори. Туди треба добиратися особливо і бути там, доки не вивезеш висушеного сіна. Ходять мандрівні косарі. Вони вміють усе зробити якнайкраще. Косар пильнує своєї коси. Коса - як скрипка, як люлька, як шабля. Як те, що є виявом геройського індивідуалізму. Косу треба виклепати. Косу треба витирати і гострити. Косою треба оминати небезпеки. Коса сталева. Її неможливо підробити. Натомість усі інші апарати - граблі, вила, верети для ношення кожен робить сам. Із дерева. Так само, як і остови, довкола яких громадяться копиці. Хоча копиці бувають дуже інакші в різних місцевостях, принципово вони все ж виглядають непомильно як копиці. І ці химерні структури є деякий час головним компонентом ландшафту.
