БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько
Моє місто сподобалося Йоанні, вона видавалася тут природною. Мені сподобалося таке моє місто. Непорозуміння зникли. Мені сподобалася моя країна. Ми з нею - одне і те ж.
Життя між поїздами
Для краю, чиєю головною ознакою стали непостійність i постійна змінність ладу, все, що стосується залізниці, має особливе значення, яке виходить далеко за межі її звичайних функцій. Відносна непорушність колійового устрою перетворюється на певний різновид логіки, котра дозволяє хоч якось упорядковувати суспільне мислення. I водночас дарує елементарну віру у свободу, відсутність якої завжди пов’язана тут із чимось ірраціональним. Зрештою, поєднання надійності простої дії з незмінністю ритуалу витворює особливу інституцію, в якій можуть виявлятися знання, традиція, культура, тривання. Час, розгорнутий у вікні поїзда, натякає на приватність спільного часу. Ці колії прокладалися у дев’ятнадцятому столітті. Найпізніше - за кілька років до офіційного початку двадцятого - та, котра зробила з нас мешканців карпатської країни. Впродовж століття двадцятого лише залізниця була притулком нормальності життя. Тому ми не просто переїздили поїздами з місця до місця. Ми жили з поїздами. Ми жили в поїздах, поруч із поїздами i між поїздами. Передовсім ми їх чекали. Можливо, саме через це напружене чекання поїзди чимраз більше запізнювалися, i ми звикли чекати довше, майже до безконечності. Через ці очікування, через невизначеність розрахунків графіка переїзду, через почуття визволення від щоденного абсурду доведенням абсурду до межі загострення ми дбали про те, щоби, чекаючи поїзда i чекаючи в поїзді, не тільки не відчувати, що життя спиняється, а навіть проживати його з недозволеною в інших випадках інтенсивністю.
Саме на вокзалах i довкола них вирувало найактивніше життя. Колись вокзальні ресторани були найкращі у Львові, Івано-Франківську i Чернівцях. Кафе i бари працювали цілодобово, i сюди приходили нічні товариства. На більших станціях, де були депо, ніколи не зачинялися дешеві та якісні їдальні для колійовців. У залах очікування ночували не тільки подорожні, а й багато з тих, хто не мав постійного житла. Згодом з’явилися так звані зали підвищеної комфортності. Там установили м’які канапи, телевізори. Вхід став платний. На канапи не можна класти ноги, але вночі це правило порушували. Тому на світанку службовці обходять зал, будячи сплячих i вимагаючи опускати ноги на підлогу. Все ж у цих залах справді значно комфортніше. Відсутній непереборний запах бездомних i немає нічних міліційних перевірок, часто небезпечніших, ніж розмови з кримінальниками в нічних барах. Міліціянти, перевіряючи документи, намагаються затримати передовсім тих, кому невдовзі треба від’їжджати, сподіваючись на відкуп. Адже закон дозволяє тримати під вартою будь-кого впродовж трьох годин. Особливо активними міліціянти були під час операцій «Мак». Ішлося про перекриття шляхів транспортування макової соломи, якою славилася Галичина, на індустріальний Схід, де рівень споживання саморобного героїну завжди був найвищий. Очевидно, що перевізники почали обминати колії. Натомість міліція затримувала й обшукувала тисячі молодих студентів артистичної зовнішності. Вважалося, що саме так мають виглядати справжні наркомани. Натомість щороку перед Новим роком i Різдвом міліція зовсім не зважала на потоки заборонених до зрубування ялиць. Збіднілі селяни, котрі місяцями не отримували жодної платні готівкою, везли до міст святочні ялинки, влаштовуючи розпродаж відразу ж на привокзальних вулицях. Ранкові підміські поїзди до Львова, Івано-Франківська, Чернівців, Ужгорода, Стрия i Коломиї, що прибували з гірських районів, пахли лісом i були переповнені ялицями різного розміру. Їх везли передовсім діти i старі, для яких таке примітивне браконьєрство було джерелом реального зарібку. А в поштових вагонах, куди немає права доступу, їхали добірні ялиці для найповажніших клієнтів, власників розкішних помешкань i будинків. За поштовим вагоном був причеплений ще один непасажирський вагон. У ньому везли хліб у бік гір. На кожній станції, навіть там, де потяг стояв лише хвилину, з відчинених дверей поспішно вивантажували дерев’яні ящики з хлібом для сільських крамниць, лікарень i їдалень. Одночасно забирали порожню тару i продавали хліб приватним особам, які заздалегідь очікували поїзда з мішками i роверами. Це було тоді, коли дешевим хлібом вигодовували худобу. З поштових вагонів тим часом викидали запечатані мішки з листами, бандеролями i посилками, яких тоді було надзвичайно багато. Вже пізніше пошта втратила свій панівний статус. Усе, що потрібно було передати, передавали безпосередньо через руки провідників пасажирських вагонів. Іноді купе провідників були вщерть заповнені конвертами з важливими документами, великими сумами готівкою, пакунками з книжками, дитячим харчуванням, рятівними ліками, продуктами, подарунками, похоронними вінками i телевізорами. Важливо було лише домовитися про номер вагона, трішки заплатити провідникові та вчасно зустріти потяг, назвавши прізвище, написане на передачі.
Головними тут є потяги, що з’єднують усі галицькі адміністративні центри зі столицею. Тому на вокзалах у певні години кількість тих, хто передає i приймає передачі цими поїздами, майже така ж, як i тих, хто від’їжджає, приїжджає, відпроваджує i зустрічає. Щодо пасажирів, то купе провідника було найважливішим центром життєдіяльності вагона. Тут отримували i здавали постіль, яка завжди була волога i зі слідами плям найрізноманітнішого походження. Якщо хтось відмовлявся від комплекту білизни, за який треба окремо платити, то не мав права користуватися матрацом. Сюди приходилося по додаткові коци, мінеральну воду, пиво, каву i чай. А чай був винятковий - міцний, гарячий i солодкий, наллятий у шклянки в мельхіорових підставках. Сюди приходилося, щоби попросити відкрити туалет, вікно або перехід до інших вагонів. Тут можна було домовитися про пляшку горілки чи принаймні позичити келішки. Провідникам особисто наголошувалося, коли кого розбудити. Від них залежало тепло у вагоні, бо ж то вони палили у печах. Іноді, залежно від уподобань i старанності провідників, температура в сусідніх вагонах різнилася на багато ґрадусів. У провідницьких купе їхали i безквиткові пасажири, котрі заплатили провідникові безпосередньо на порозі вагона. Були такі часи, коли провідники приймали до вагона безквиткових більше, ніж було тих, хто купував квитки в касі. Тоді навіть у найдорожчих купейних вагонах були переповнені всі коридори i тамбури. Пасажирські потяги були двох ґатунків. Далекобіжні з пульманівськими вагонами i підміські, чиї вагони були нерозділені, в них стояли лише лавки або крісла для сидіння.
Далекобіжні були звичайними i швидкими. Найвідомішим зі швидких був сімдесят шостий, Перемишль - Чернівці. Швидким його можна було вважати лише
