БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько

Колись було простіше. Порожня фляшка коштувала дванадцять копійок, мінеральна вода в ній - шість. Всюди були пункти прийому склотари. Ще не було пластмаси. Довкола все ще було чистим. Найгіршим сміттям були звичайні папірці від цукерок. І сміття було важке. Воно трималося землі, поступово на землю перетворюючись. У найгіршому разі могло відчутися уламок слоїка або бляхи на дні річки. Тепер воно літає, пливе, роздувається. Видається, що воно скрізь. Видається, що люди не навчилися розуміти його незнищенності. Це синтетичне сміття є ознакою ознак нашого краю. Перехід від совєтського мінімалізму до споживацького суспільства відбувся надто швидко, його ніхто не передбачив, ніхто не контролює. Залишається одне - не допускати сміття на власній території, визбирувати його там, куди приходиш. І все одно цілковитого спокою бути не може. Бо навіть великі смітники, куди можна зносити позбиране сміття, є попросту великими смітниками посеред лугів, на краях ярів і на берегах найкращих річок. Усіх, хто приїжджає, ми водимо на Любіжню. На коротку і бурхливу річечку, яка несподівано формується з кількох гірських потоків, має кам’яне дно, прозоро зелену воду і кілька малих водоспадів. Вода пахне водою. Цей запах надовго вгризається в шкіру і доступні слизові. Вона є найкращим звітом про дощі, які стекли в її русло, про важкі автомобілі, які переїхали через неї десь вище. Переважно неймовірно холодна, вона вміє бути дуже теплою в часи літньої посухи. Тоді, коли в’яне трава і лісові ягоди за смаком починають нагадувати конфітюр. А ближче до кінця літа у плесах під водоспадами плавають, заплутавшись у течії, літні бліді яблука. До Любіжні стікають химерні води. Трохи залізні (якщо в якусь ямку на лісовій дорозі набереться стільки дощівки, що не може висохнути, то поверхня таких калабань озерець вкривається рудавою плівкою), більше солоні. Впродовж століть Делятин був місцем, де виварювали сіль. У певний час вона стала ціннішою, ніж кремінь. Згодом делятинські саліни були власністю цісарської родини. Перед першою війною цісар Франц Йосиф приїжджав оглянути свої тутешні володіння. Він посадив перед костелом кедр, модрину, липу і ще щось велике.

Псевдоґотичний костел зберігся тому, що хтось із радянських діячів, побачивши його дорогою до Яремчого, подумав, що це найсправжніша ґотика. Тепер тут знову з’явилися римо-католики. До костелу святого Франциска в Делятині ходять старші жінки, які пам’ятають оповіді про колишню велич містечка, чоловіки в ґумаках, розчаровані завищеними вимогами власної церкви, і діти пияків, якими опікується священик. На початку двадцятого століття хіміки з’ясували, що делятинська соляна вода мало чим різниться від тієї, що в Баден-Бадені. Почався великий курортний сезон, який тривав аж до 1939-го. Чи лише до 1939-го. Будували купальні, готелі, пансіонати, курації. Кільканадцять складних багатоповерхових вілл у закопанському стилі, переповнених верандами, ґанками, балконами, вікнами, піддашшями, мансардами, різними сходами, перетворили містечко на найбільший східнокарпатський курорт того часу. Курортні десятиліття вплинули на самооцінку делятинців, підкріпивши давнє відчуття іншості, містовості. Крім того, тут звикли до різних диваків, гостей, чужоземців, до людей, котрі не проводять весь свій час за тяжкою роботою, звикли до того, що цілий якийсь період життя може бути відпочинком. Приїжджі сприяли розвиткові фантазії. Воєнні роки додали ще іншого досвіду. Знання про тимчасовість усього, крім основ виживання. Все, що стосувалося курорту, раптом зробилося леґендарним минулим. Щезло багато цікавих персон. Почалися незрозумілі страхи. Зустріч цивілізацій. Нічого подібного не діялося ще ніколи, попри численні приходи, відходи і переходи всіляких армій, режимів та комерційних товариств. Після переповнених розстріляними родичами пивниць імпровізованих тюрем перші дні приходу німців видавалися порятунком. Але вже через кілька тижнів ера розстрілів поновилася. Ґестапо, як і НКВД, арештовувало і розстрілювало націоналістів. Або тих, хто їм такими здавався. У 1943-му до Делятина дійшов рейд большевицьких партизанів під командуванням генерала Ковпака. Диверсійні операції німецькому запіллі були лише прикриттям акції. Найважливішим завданням було вжахнути всіх мешканців гір - гуцулів, поляків жорстокістю Української Повстанської Армії, яка планувала перебиратися в Карпати. Большевицькі партизани мали жовто-сині прапори, називали себе українською армією, вимагали їжі, вбивали дітей і тих, хто їм допомагав. Делятинських поляків вони вбивали без жодних вимог і пояснень. А ще ця їхня війна ставала дуже зручною. Убивши одного німецького чи румунського солдата, отримували знищення кількадесят заручників, яких брали з найсвідомішого українського елементу. Врешті ковпаківці підірвали залізничний віадук біля моєї хати. Він був одним із найкращих у Європі, подібний на ворохтянський. Частково завдяки цьому мостові, який упав у Любіжню, утворилося те плесо за водоспадом, куди ми завжди приходимо. З дітьми, з гостями. Тоді напали на місто. Після бою Делятин місто став інакшим. Зменшилася кількість двоповерхових камениць. Ковпаківців розгромили загони самооборони. Оце поняття самооборони можна вважати найголовнішою ознакою тих часів. Це стосувалося виживання, яке диктувало поведінку. Коли знову прийшли совєти, виживання набуло ще більшого значення. Треба було боронитися. Шляхів було два - тотальна покора чи «воля або смерть». Вузол заплутався до крайності. Ніхто не був певний у нікому. Всі вимагали всього. Зброя в руках впливала рятівничо і згубно водночас. Полякам запропонували виїхати. Українців забирали і вивозили. На вільне місце прислали східняків і росіян. У лісах формувалися повстанські загони. Вони знали, що програють, що насправді смерть. Влада мінялася вдень і вночі. Найбільше потерпали нейтральні, ті, що хотіли вижити. Відмовити комусь у чомусь було неможливо. Потім треба було відповідати за свою невідмову перед іншими. Хату, в якій я тепер живу, побудував мій дзядьо. Йому допомагав брат, який був столяром і мав хату поруч. Ще один брат був музикантом. Він грав у духових оркестрах різних патріотичних товариств. Потім переїхав до Станиславова, далі залишаючись музикантом. Останній брат виїхав до Австралії. Перед від’їздом він посадив біля криниці липу. Вже в моєму дитинстві ця липа була найвищим деревом на нашій горі. Вона служила найкращим орієнтиром нашої гори, бо її було видно навіть знизу, з міста. Кожного року з неї обрізали кілька галуз, з яких обривали липовий цвіт. Розстелений на стриху, він був колись для мене втіленням щастя. Я занурював лице в нагріті квіти, вдихав кілька разів їх запах і відчував, що я є. Щастя існування було різним на різних стадіях висихання цвіту. На стриху може бути дуже гаряче. Або дуже мокро. Бо крізь сотні тріщин і шпарок капає вода. Потрібно розставляти горнятка, мидниці, слоїки і металеві банки від консервованих овочів «Глобус», переміщаючись за водою, яку зносить вітер, що панує під дахом. А об сам дах треться галуззя горіха. Дзядьо побудував хату з ґанком з одного