Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
Далекий і дивний світ! Як мало знали тоді люди одні одних і як важко було їм це знати. Щоб добитись з Києва до Константинополя, доводилось їхати два-три місяці, шлях до Ітиля-ріки вимірювався половиною року, щоб пропливти Джурджанське море й побувати в Шемасі[102] чи Ургенті[103], доводилось витратити кілька років.
А проте люди йшли. Що Шемаха чи Ургент? Руські люди того часу — купці, сли, часто просто шукачі щастя — доходили не тільки до них, а бували в далекому Багдаді, Мерві, Баласагуні, Кашгарі і навіть за ріками Хуанхе і Янцзицзян — в державі Суні[104], на березі океану, із-за якого встає сонце.
Це були не завойовники, не поневолювачі інших народів, не розбійники, що шукали здобичі, як-от свіони, печеніги, половці, татари, — ні, руські люди мали доста землі, лісів, рік, добр, вони йшли утверждати отчину, несли мир.
Важко уявити далекого нашого предка — мандрівника того часу, що прокладав перший шлях серед буйних трав дикого поля, ішов по незайманій і безмежній цілині, рубав стезю в лісі, спав на землі, харчувався злаками й м’ясом птаха чи звіра, вбитого стрілою з лука, топором, рогатиною, стережучись ворога, що міг причаїтись за кожним деревом і кущем, ішов уперед і вперед, пізнавав світ, хотів миру.
Але як пізнати дивний цей світ, як знайти, утвердити своє місце в ньому, тримати мир з іншими людьми, землями? Ніч. У степу під могилою горить багаття, біля нього сидить бородатий, засмаглий світлоокий чоловік. На рожні він смажить на вугіллі шмат пахучого м’яса дрохви чи сайги, вечеряє, лягає спати, поклавши голову на луку сідла.
Багаття догоряє. В полі тиша. Чути тільки, як близько переступив ногами спутаний на ніч кінь, він гризе гострими зубами смачну свіжу пашу. Навкруг темно, поле нагадує чорний килим, над ним висить, як величезна, перевернута догори дном чаша, небо.
Земля і небо! Так, тільки вони існують у світі: земля — це рівна площина, яку перетинають ліси, гори, ріки, моря, вся ж земля незрушно стоїть на стовпах, навкруг неї зі всіх боків вирує океан…
Небо, на яке дивився тисячу літ тому далекий наш пращур, також не турбувало його, це безбережний голубий океан — світ, якого людина не знає й не може знати, там живуть невідомі істоти — боги, там є сади, ріки, вирій, де літають і пурхають, як птахи, душі предків, вдень по небу котиться сонце, що ночує в підземних коморах, вночі сторожа неба запалює на небі множество зір, он вони переливаються всіма вогнями, міняться, кволим промінням освітлюють темну землю.
Багаття догоріло. Мандрівник не спить. Він сидить у темряві, впираючись у землю дужими руками, замислений, спокійний, земля — це твердь серед безбережного океану, повільно колишуться десь хвилі, часом сколихнеться й земля…
Далекий і дивний світ! Людина, що жила в ньому, — то дитина, що блукала в темних лісах, дерлась через буреломи й хащі, невпинно йшла і йшла вперед.
Князю Володимиру було нелегко жити в незнаному, таємничому, загрозливому світі. Проте в двадцять літ, сівши на столі отця в Києві, він добре вже знав Русь, любив її людей і просто хотів жити.
Він бачив, що з усіх боків над Руссю нависали чорні хмари — на захід сонця захопила чимало червенських городів Польща, за якою стояв Оттон німецький, шлях до Джурджанського моря перетинали й чимдалі все нахабнішали чорні булгари, нижче від них по Ітилю-ріці ворушились недобиті хозари.
Непокоїв князя Володимира й Південь — там був одвічний злий і хижий ворог Русі — Візантія, купці-гречини з Константинополя стверджували, що на престолі там твердо сидять імператори Василь і Костянтин, руські купці говорили, що проти імператорів повстає Мала Азія, на Константинополь іде Болгарія.
До Києва приходило чимало втікачів з Болгарії; вони розповідали, що в Західній Болгарії, у горах сидять і йдуть супроти імператорів брати-комітопули Шишмани, а над Дунаєм і Руським морем сидять ромеї.
Була б сила, князь Володимир зробив би так, як і його батько, — рушив комонно, пішо, на лодіях до Дунаю, підняв нескорених болгар, зламав крила імператорам ромеїв.
Але він не міг так зробити, не вся Русь нині покорялась Києву, Руська земля здригалась, коли вої схрещували мечі і коли проливалась кров під Любечем, у Києві й Родні; коли Володимир сів на отчому столі, радимичі, в’ятичі й деякі інші відмовились визнати його київським князем і платити дань.
Він розумів і знав, чому так сталось. За недовгий свій вік князь Володимир бачив, як швидко змінюється Руська земля й усі її люди, Русь, яку він бачив і пізнав у юні літа в Києві, пізніше в Новгороді, Полотську, скрізь, куди не кинь оком, — ця Русь була вже не та, що раніше.
Якби хтось запитав у нього, що ж змінилось і що змінюється на Русі, князь Володимир, либонь, не зміг би та й не зумів би пояснити, бо сам не знав, знаючи — не згоджувався, не згоджуючись — думав, що робити.
Він вірив у безначальну, древню й вічну Русь, що сиділа на землях від Руського й до Крижаного моря, від Карпатських гір до Ітиля-ріки й Орала; він безмежно любив цю Русь з її законами й поконами, з дерев’яними богами, з людьми, що боронили все це й згодні були за нього вмерти.
Але князь Володимир бачив і відчував, що на цій землі, в усій Русі встає щось нове — незрозуміле, часом дивне, а проте неминуче, невблаганне, потрібне.
Древня Русь мала свій закон і покон, не одним річищем пливе Дніпро, кожної весни він ріже кручі, змиває й насипає нові береги, кожного дня над землею пливуть і пливуть хмари; хмара, що пливе нині, вже не та, що була вчора, вічно б’ється в скелясті береги Руське море, проте і воно, і береги змінюються…
Був час, коли Київ вважали городом усіх городів і земель Русі, коли київський князь, як отець великого роду, як могутній дуб, стояв над дніпровими горами, а племена Русі, як члени однієї родини, підпирали його.
Князь київський знав, що мусить берегти землі Русі, мав дружину, воєвод, тисяцьких, сотенних — свою Гору, а щоб їх одягати, поїти, кормити, брав з земель Русі дань.
Нині київська Гора була не та, що раніше, — не тільки дружина з
