Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
Чи любив імператор Василь, чи поважав матір свою Феофано, чи вірив їй? Ні, вирісши в стінах Великого палацу й з самого дитинства не бачивши, він не любив своєї матері, знаючи від чиновників і, либонь, від самого проедра Василя її минуле, не міг поважати, вірити їй він також не міг.
Проте обійтись без неї новий імператор не міг, бо вона і тільки вона була родичкою багатьох родин Фокадів, Цимісхіїв, знала константинопольську знать, мала друзів і коханців у Європі, Малій Азії, Вірменії, Грузії, її тітка була жоною німецького імператора.
Феофано сама давала зрозуміти Василеві, що хоче йому допомогти, кожного дня приїжджала до Великого палацу, зрештою зовсім переїхала й оселилась тут. І вона допомагала сину!
Імператор Василь не крився від неї. Та й з чим міг критись, — вона, безперечно, знала більше, ніж він.
— Прокляті Шишмани, либонь, скоро не підуть проти Візантії, — говорив він, — немає сили в них, мало сил у мене… Готується Самуїл, я приготуюсь швидше, ніж він… Коли б тільки не скопець Роман.
Феофано якусь хвилину думала — вона майстерно вміла зав’язувати вузли кривди й обману.
— Наскільки я розумію, — сказала вона, — Роман, якого Самуїл назвав царем, все ж ніколи не буде царем Болгарії, і це найперше знає він сам… Треба, сину, знайти людей, які оточували його тут, у Великому палаці, і послати їх до нього в Болгарію…
— Його наставником тут був митрополит севастійський Флавіан.
— Пошли його в Болгарію.
— Я буду думати, мамо. Час у мене є. Аби тільки погасити повстання Варда Скліра в Малій Азії, тоді я зберу всі легіони, пошлю їх проти мисян.
— Поки що пошли їх проти Скліра.
— У мене нічого послати. Склір веде мої ж легіони.
Феофано замислилась.
— Воювати з Скліром, не маючи сил, тобі справді важко. Але чому ти сам мусиш іти проти нього?
— А кого пошлю?
Мати засміялась.
— Роби так, як імператори колишні: не можеш піти сам — посвари ворогів, вони нароблять більше, ніж ти.
— З ким я посварю Скліра?
Феофано говорить тихим, спокійним голосом, вона начебто переказує свої думи, ще нібито вагається, пробує щось радити, хоч усе в неї вже раніше передумане, все вирішене.
— Імператор Іоанн і його проедр були несправедливі до багатьох людей, несправедливі вони були й до мене, а також усіх родичів мого мужа Никифора Фоки.
— Чим нам могли б допомогти нині Фоки? Лев Фока осліплений, його син Вард — чернець у монастирі на Хіосі.
Феофано знає, куди цілить.
— Сліпий Лев, — каже вона, — справді нічим не може нам допомогти, а Вард Фока пройшов сувору школу чернецтва в монастирі. Якщо його зробити доместиком схол у Малій Азії, він врятує імперію, не забудь, Василю, що Фоків знає весь Константинополь і Мала Азія.
Імператор Василь довго думав. Мати радить йому щиро, одверто, в її словах, либонь, правда.
— Де ж узяти легіони для Варда Фоки?
— Якщо ти зробиш його доместиком, я дам йому потрібні легіони, — каже Феофано.
Тепер вони діють разом. Імператор Василь пише листа до Варда Фоки, в якому визнає, що Іоанн Цимісхій діяв несправедливо, позбавивши його всіх знаків, багатства й постригши в ченці на острові Хіос, — імператор Василь дарує Варду Фоці волю, повертає всі маєтки й багатства, призначає доместиком схол і велить стати на чолі війська, розбити Варда Скліра.
Феофано ж пише листа волостелину, мепет-мепе[99] Грузії Давиду, з яким вона налагодила добрі стосунки, бувши у Вірменії; від імені свого сина імператора Василя й себе особисто Феофано просить Давида допомогти у важкий час імперії, дати новому доместику схол у Малій Азії Варду Фоці десять тисяч воїв, щоб він міг розбити самозванця-імператора Варда Скліра.
Ці два листи Василь і Феофано доручають одвезти на острів Хіос і в город Тбілісі константинопольському патрикію Торнікію, що незадовго до цього постригся в ченці на Афоні. Патрикій-чернець — сам за походженням грузин — Торнікій цілком придатна особа для далекої подорожі на Хіос і в Грузію.
Мине недовгий час, і Торнікій доб’ється крізь пустелі до Малої Азії, до Тбілісі, впаде перед престолом мепет-мепе Давида, від імені імператора Василя й матері його Феофано проситиме помочі й воїв.
Мине ще якийсь час, і мепет-мепе Давид, порадившись з своїми візирами[100], пошле імператору Василеві цілий легіон — десять тисяч воїв, на чолі ж його поставить ченця Торнікія.
Мине ще якийсь час, і в пустелях Малої Азії почнеться двобій між Скліром і Фокою, палатимуть городи, кров литиметься на пісок, вмиратимуть люди, — цим жила й живе Візантійська імперія.
Тричі віч-на-віч сходитимуться в пустелях Вард Фока і Вард Склір, у вирішальному бою над рікою Галіс полководець у чернечій рясі, з хрестом на грудях і мечем у руці поведе проти воїнства Варда Скліра десять тисяч вершників-грузин — і розбитий уже навіки Вард Склір залишає на полі бою своїх воїв і меч, тікає до арабів, а халіф кидає його у в’язницю.
З багатою здобиччю повертаються на батьківщину грузинські вої, на згадку про свої бої вони будують на Афоні свій іверський[101] монастир Портаітісси.
Засмучений повертається до Константинополя полководець-чернець Торнікій, на цей раз він везе імператору Василеві листа царя Давида — мепет-мепе вимагає за свою воєнну поміч великої дані.
На костях переможеного воїнства Скліра стоїть Вард Фока. Він давно скинув свою рясу, на ньому шитий золотом і сріблом оксамитний одяг, тугий пояс перехоплює його тонкий стан, — сміливий полководець думає про Феофано.
А тим часом у Константинополі твердо сідає на Соломоновім троні імператор у чернечій рясі, що мріє подолати й тримати в покорі Малу Азію, зібрати сили й рушити на Болгарію, перемігши ж її, іти й на Русь!
4
Володимир утвердився, сів на отчому столі в городі Києві, став великим князем Русі.
Русь не була островом серед якогось моря-океану. З усіх боків її оточували інші землі, племена, народи. Деяких з них, а найпаче сусідів, руси знали, тримали й намагались тримати з ними мир і дружбу — так було з ромеями, болгарами, чехами, поляками, свенами на півночі, аланами й касогами на далекому півдні, з народами Кавказу.
Але це був не весь світ! Невідомі й грізні народи жили на полунощі Русі, за Варязьким морем, мов хвилі
