БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько

У цій великій кухні є справжня кухонна піч, яку колись теж називали кухнею. Піч дійсно подібна на цілком автономне господарство - залізні плити для варення, братрура, відділ для печення хліба або сушення фруктів, казан для нагрівання води, ґрати для сушення помитого начиння, дверцята для виймання попелу, шубери для реґуляції димового каналу. До печі підведений газ, але так само вона розрахована на палення вугіллям, дровами, торфом, папером. Такі властивості видаються зайвими, коли все добре. Вони ж виявляються рятівними у випадку енергетичних криз.

На печі, верх якої оббитий латунною смужкою, стоять прадавня вага, ще зовсім функціональна, особливо при зважуванні всіляких інґредієнтів для печива за австріяцькими переписами (є два ґатунки: справжній, з максимумом якісних складників, і кризовий, коли все замінюється чимось іншим) - медівничків, рогаликів, сирників, цвібаків і маківників. Стоять моздирі різної величини, кілька керамічних виробів із фабрики геніального Івана Левинського. А ще - циліндричні флакони, зроблені в італійському полоні з гільз різного калібру, від мортирних і гаубичних до зенітно скорострільних.

Поруч із піччю є вікно до лазнички.

Навпроти печі - ніша, в якій тепер стоїть креденс, у якому віддавна складене різне причандалля. Первинно ця ніша проектувалася як такий собі альков, де мала спати кухарка. Поруч - двері до спіжарки. В ній також є вікно, воно виходить на те саме подвір’я. Совєтські холодильник, газова плита і колонка виглядають зношенішеними, ніж піч, креденс і підсунений до вікна стіл із вмонтованою шухлядою, яка є двома цинковими посудинами для миття начиння. При цьому столі ледве вміщається п’ятеро тих, хто снідає, обідає чи вечеряє одночасно. Поза тим у кухні може спокійно розміститися безліч гостей, коли п’ють, слухають музику і їдять печену картоплю з квашеною капустою. Ця кухня слугує вітальнею, їдальнею, кабінетом, тому в усіх інших кімнатах хіба що спиться.

Віднедавна в кухні з’явилися речі, котрих тут ніколи перед цим не було. Вони надають приміщенню певної еклектичності. Два крісла з берлінського рейхстаґу і зів’ялий ґладіолус. Ці речі - пам’ятки про останній місяць, у якому відійшло двоє сусідів, пам’ятки про двох сусідів, які відійшли за останній місяць.

Крісла подарувала старенька жінка, котру, незважаючи на вік, не можна назвати бабцею. Грекиня, народжена в Нью-Йорку на початку минулого століття. Якимось дивом вона опинилася в совєтській Росії, її хотіли розстріляти, але чекіст, який мав то зробити, зачарувався красою і, як за середньовічним правом, запропонував одруження замість смерті. Потім вони жили у військових містечках, потім він узяв крісла з рейхстаґу, потім був комендантом якогось окупованого німецького містечка. Вже після того його прислали в наше місто боротися з українсько-німецькими буржуазними націоналістами. Через кілька десятиліть грекиня зробилася вільною, бо стала вдовою. Більшість днів у році вона працювала на городі, який був водночас і садом. А в інші дні приносила до цієї кухні подарунки у вигляді перероблених плодів городу і саду. Бо так розуміла сусідство. Важко собі було би уявити, що б вона робила ще, якби вікна кухні не виходили на її вікна. І все ж для того, щоби хоч зблизитися до розуміння чужого життя, баченого замало, бракує принаймні звуків. Надто багато значень і визначень залишається недочутими.

Зовсім недавно вона виїхала кудись до півдня і моря. Хто би міг такого сподіватися… А перед від’їздом принесла до кухні крісла з рейхстаґу. Ніхто не міг такого сподіватися.

Зів’ялий ґладіолус був просто п’ятим у букеті. Кажуть, що померлим не слід приносити непарну кількість квітів. Про цього сусіда можна було би багато доброго розказати, якби найголовніша тема розмов з ним не була такою важливою. Сусід був ученим медиком, який упродовж багатьох років досліджував хворобу Івана Франка (є така майже детективна методика, яка дозволяє це робити, незважаючи на часову відстань). Він дуже хотів, щоби всі знали, що Франко хворів артритом і помер від артриту. Виявляється, що це багато чого пояснює.

Господар сидить у кухні. Він відчуває пустку за вікном, у вікнах навпроти. Незабаром він віддасть комусь крісла з рейхстаґу і викине ґладіолус. Вони роблять його кухню дещо еклектичною.

Він розуміє, що історії деяких речей є притчами, майже повністю промовистими. Слід лише викінчити останні речення.

14

Я завжди вважав себе людиною, яка не має справжньої потреби щось писати. Те, що писав, писав не тому, що не міг не писати, а тому, що чому би й ні. Коли ж уже писав, то завжди відчував недовершеність написаного. Завжди волів це комусь розказати, бо знав, що оповідь буде значно ближчою до мого розуміння досконалої літератури, ніж написане. Врешті ніколи не почувався й не називав себе справжнім письменником. Можливо, тому, що люди, з якими найбільше перебував і яких найбільше люблю, зовсім не потребували цієї ознаки в мені.

Тому дивнішою є та ситуація, в якій я тепер опинився. Кілька місяців я маю жити в одній із краківських вілл, займаючись лише писанням того, чого би мені хотілося. Таких ідеальних умов для писання я не мав ще ніколи в житті, як ніколи в житті (за винятком військової служби) не був також так довго поза домом.

Звичайно, першого тижня про ніяке писання не йшлося. Я ж уперше був у Кракові більше ніж два дні. Можна й треба було насолоджуватися містом, переживати його пережиття, проживати свої переживання в ньому. Дивитися, ходити, спостерігати й слухати. А що найголовніше - знаходити й запам’ятовувати подібності, що визначають найсуттєвішу іншість, і відмінності, котрі зводять усе до тотожності.

У міському парку живе багато сов. Поруч зі стайнею з конями. Трохи далі - майже ворохтянсько-татарівська різьблена веранда з дахом, колишній тир для громади стрільців. Нічний клуб у помешканні на другому поверсі багатоповерхівки (вдень залізні жалюзі закриті, що уможливлює споглядати якусь турецьку красуню, наліплену на них). Велетенське поле без жодного дерева, вже ближче до передмістя. Район настільки гарний, що у Львові або Франківську на цьому полі вже вмістилося б ціле ґетто будинків покращеного планування. Натомість це поле є недоторканним, бо з нагоди 350-річчя битви під Віднем вождь держави саме тут приймав парад дванадцяти кавалерійських полків одночасно. Тепер тут вигулюють псів і хлопці гасають на роверах. Гарні дівчата, з тих, які би ніколи в наших краях не наважилися у своїх елеґантних плащиках усістися на ровер, їздять доріжкою вздовж поля.

На лавочці біля університету щоранку сидять