Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков
— Ви бажаєте бути присутнім під час пологів? — розпитував мене лікар.
— Я не проти, але дружина не хоче.
Валя переклала.
— Тоді ми триматимемо вас у курсі від тієї миті, як відійдуть води. Ви можете перебувати в кімнаті відпочинку, це поруч із палатою вашої дружини. Як тільки почнеться процес, ми переведемо її в пологову, це далі по коридору. Ми регулярно будемо вам про все повідомляти.
— А як вони будуть мені про все повідомляти, коли я зовсім не знаю німецької? — я зазирнув у блакитні Валині очі.
— Англійською, — пояснив лікар.
Співбесіда з Дмитром тяглася набагато довше, ніж зі мною. Йому також перекладала Валя, і я, чекаючи за дверима кабінету лікаря, почув короткі спалахи суперечок між Дмитром та Валею. Нарешті вони вийшли. Дмитро був сердитий.
Коли ми утрьох повернулися в готель, Світлана ще спала. До вечора вона прокинулась, пожвавішала й навіть захотіла попоїсти.
Дмитро пішов до озера. Він усе ще був не в гуморі. Вечеряли ми утрьох. Під час вечері Валя розповіла нам, що лікар категорично заборонив Дмитрові бути присутнім під час пологів. Лікар послався на телефонну розмову з професором-психіатром з Лейкербаду. Дмитро відразу ж, у кабінеті лікаря, пообіцяв начистити рило професорові, як тільки вони повернуться в альпійське містечко.
— Нічого, заспокоїться, — махнула рукою Валя. — Я маю ще пігулки, які дав для нього професор. Від нервів. Якось я вже кидала їх йому у чай. Дійсно, допомагають. Такий відразу лагідний і чуйний стає...
Раптом я спіймав себе на думці, що не сприймаю Валю як бодай трохи душевнохвору. Я пам’ятав її застиглий, збентежений вираз обличчя в саду Глухівського будинку-інтернату. Вона була млява. Хвороба читалася не лише у її міміці, а й у кожному жесті, кожному кроці. Зараз за столом сиділа цілком здорова, нормальна і гарна молода жінка. Через вагітність ще більш пожвавішали риси та колір її обличчя. На відміну від Світлани — я знову не втримався від порівняння. А цей, з ким вона разом лікувалася, хто став її чоловіком і батьком післязавтрашньої дитини, мій брат-близнюк, давно вже не схожий на мене, так і не вилікувався, так і залишився, як іноді казала моя мама, бідним шизофреником. Людиною непередбачуваної поведінки, а отже, непередбачуваної долі. Хоча й однаково за останні місяці, особливо від початку вагітності Валі, він став набагато нормальнішим. Мені вже давненько не доводилося чувати від нього негучних, сумних роздумів про беззмістовність та нудьгу життя.
— Я вже зібрала речі, — похвалилася Валя, виловлюючи ложкою креветок у супі з пихатою назвою «Аляска». — Хоч вони й пообіцяли відразу після пологів подарувати «Набір новонародженого». Там кілька памперсів, дитячі креми, олійка для шкіри й таке інше! А тобі, напевно, подарують відразу два набори!
Світлана усміхнулася, але її усмішка була втомленою. Хоч апетит мала нормальний.
— Ой! Вони бігають! — раптом радісно промовила вона, схопившись обома руками за живіт. — Дай руку! Дай руку!
Я ніжно поклав свою руку на її живіт і відразу ж відчув, як по долоні крізь шкіру живота пробіглися маленькі ніжки.
Її усмішка проясніла і звільнилася від утоми.
Невидимі ніжки продовжували бігати по моїй долоні. Може, це були вже не ті ніжки, але яка різниця! Відчуття було дивовижним. Коротше кажучи — це було справжнє диво. Ніби діти стукали у мою долоню зі Світланиного живота, попереджаючи, що вони от-от вийдуть. Ніби вони поспішали побачити нас, своїх батьків, об’єднатися з нами в одну веселу, невгамовну сім’ю.
129
Київ. Грудень 2015 року.
Генерал Свєтлов перестав повідомляти мені добрі новини. За це його можна було б і розжалувати. Але не він створює новини, він їх тільки повідомляє. А мені треба знайти тих, хто ці сумні новини створює.
Перед тим, як учора після опівночі піти з музею, я довго дивився на «Портрет невідомого». Дивився і заздрив. Як мені хотілося стати невідомим. Можна навіть без портрета. Адже в нас що не президент — біда для країни. У підручниках для дітей обходяться тільки датами президентства. Про досягнення України за час цих президентств — жодного слова. Дітей потрібно берегти від історії. Особливо від новітньої.
Я уявив собі який-небудь підручник через сто років. «Президентові Буніну С. П. пересадили серце трагічно загиблого олігарха. Серце було хворим і працювало лише завдяки вживленій батарейці, чи як там його, стимуляторові. Коли президент Бунін зробив спробу дізнатися подробиці власної операції, виявилося, що хірург помер, два його асистенти загинули в автокатастрофі, анестезіолог зник, а всі операційні сестри країни взагалі заперечують, що брали участь в операції. Після цього й сам Бунін С. П. врізав дуба, бо батарейка в сердечному стимуляторі сіла, а замінити її не було кому. Або не було чим».
Сумна посмішка промайнула на моєму обличчі. А думки продовжували текти.
«Або який-небудь екзамен у школі: «Хто такий Бунін Сергій Павлович?» — «Президент, у якого вкрали диван». — «Добре. А як називався цей диван?» — «Диван майора Мельниченка». — «А ким був майор Мельниченко?» — «Найзагадковішим героєм України, хитрим, як гетьман Мазепа. Він дуже любив сидіти на цьому дивані». — «Правильно, сідай. Відмінно!»
Усе б нічого. Але сьогодні мене повезуть на томографію серця. Здається, що саме серце передчуває зло. Як пес іноді відчуває або передчуває смерть господаря на відстані. Серце стукає з перебоями, неритмічно.
«Холодної ванни!» — благає мене організм.
«Дідька лисого! — відповідаю я. — Спочатку до лікарів».
130
Труханів острів. 13 січня 1992 року. Вечір.
Якщо змішати американський фільм жахів з радянським кіно про блокадний Ленінград, то вийде наш сьогоднішній вечір. Давида Ісааковича ми забирали з лікарні швидкої допомоги. Забирали не вранці, а о пів на четверту, коли вже починало сутеніти. Отець Василій обійшов кілька мікроавтобусів з червоними хрестами, що стояли біля лікарні.
