БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько
Ото, власне, і все (хоча дорогою до телескопа ми ще мусили зупинитися біля збитого автомобілем чоловіка). Не можу твердити, що ці фраґменти є чимось винятковим, що їх треба запам’ятовувати. Але знаю, що саме так робив великий чеський письменник Богумил Грабал, про якого я намагався щось сказати. Його талант полягав у вмінні не розділяти щоденне життя і щоденну літературу. Від цього виграла література. Від цього інакшим може ставати життя.
11
Літо впродовж свого тривання має кілька таких періодів, які асоціюються зі справжнім літом. Але якщо довірятися фонетиці, то саме слово «літо» - без жодних епітетів - безперечно, викликає ті асоціації, які пов’язані саме з цим часом, з цими кількома тижнями на зламі липня і серпня, із серединою серпня. Що, властиво, є парадоксальним, бо літо тепер - уже не цілком. Але вповні. Найглибше, бо вже не зовсім.
Не осінь і не темна зима, а цей відтинок року видається мені найсумнішим у цілому році. Ці дні є тією найвищою і найдосконалішою точкою, протриматися в рівновазі на якій можна дуже недовго. До того ж завжди знаєш, що рівновага зрушиться не в якийсь інший, несподіваний бік. Ще й, як учать у школі, дні стають коротшими, ночі довшими, сонце вже не так нагріває землю…
Згадка про школу знову, як і двадцять із чимось років тому, стає нестерпною в середині серпня, коли ще літо, але вже… Багато років цього не було, його попросту не існувало. Діти були малими, а тому такими, як би хотілося. Вони були незалежними. Тепер у них канікули. Бачачи їх у плесі гірської річечки, я думаю про те, наскільки ці радісні тіла відрізняються від цих самих дітей, яких я зустріну після уроків посеред міста десь о четвертій годині в середині, скажімо, грудня. Уявляю собі, що мені тоді, посеред грудня, навіть не прийде до голови така думка - побачити в цих любих створіннях тих вільних звірят, які ще кілька місяців тому єдналися з літньою водою гірської річечки. Уява не рушиться і вперед - важко буде прогледіти в них тодішніх риси, які раптом виявляться найнатуральнішими наступного літа.
Щороку ми з дітьми їдемо до нас у гори. Щороку ми маємо на меті побути там якнайдовше. Щороку виходить по-різному. Але не було жодного року, щоби ми там не були. Приїхавши туди, діти відразу кажуть про те, як їм добре, що, властиво, не надто властиво дітям. Вони вітаються зі своїми улюбленими ліжками, з хаткою, з деревами. Вони вітаються з річкою.
Цього літа в мене з’явилася химерна ідея - я хотів записувати все наше літо, всі дні і все сказане. Ідея виникла через кілька днів після приїзду, я почав згадувати, що вже було за цих кілька днів, діти мені нагадували різні щоденникові фраґменти. Потім вони запропонували день чи два просто відлежати в ліжках і нічого не говорити - щоби хроніка наздогнала реальний час.
Досить було двох годин на початку літа, щоби зрозуміти, що ніякої хроніки не буде. Стало очевидним те, що повість, історія, яку я хотів би написати для них, їм насправді не потрібна. Записувати ж найважливіше для самого себе видалося недоречним. Третій варіант міг би реалізуватися якимось підручником, який остаточно ускладнив би все. І ризикував би виявитися цілковито неужитковим. Навіть шкідливим, бо трохи страшно вичитувати в підручнику те, що дуже страшно підручникові віддавати, повіривши в універсальність своєї відсутності методу. Таке ніколи не може конкурувати з нормальними навчальними програмами. Про таке в жодному разі не згадується навіть у вересневих творах про те, як хтось провів літні канікули. Всяке таке навіть не можна назвати позитивним набутим досвідом. Ці пережиття - соціально небезпечні. Прив’язаністю до себе вони вилучають із подорослішалої людини елемент суспільної заструктурованості. Вони нагадують хлоп’ячі чи дівчачі скарби, дитячі реліквії, знайдені через десятиліття. Те, що ніде не застосовується, але не підлягає знищенню. Найважча ноша радості існування. Страшенний обов’язок людського перебування в часовій тривалості.
Діти щоранку розказували свої сни. Вони чекали, заки небо стане досить зоряним і видивлялися на близькі зорі. Спали на власноруч постелених утепленнях у саду під відкритим небом. Над ними падали зорі і не падали цілком очевидні супутники, їх жалила кропива, їх кусали комахи, різні типи комах. Вони рятували нічних метеликів і витягали з води крота. Вони знімали з рейок перед поїздом сотні колорадських жуків, які там грілися. Робили одноденні луки і луки, більші від них самих, грубші, ніж їхня рука перед ліктем. Котилися з горбів. Лазили по деревах. Об’їдалися вишнями, сливками, паперівками і грушками. Ходили по афини й ожини, але ніколи не збирали ягід у якісь посудини, а з’їдали все на місці. Годинами мокли в річці. Падали у воду, послизнувшись на слизькому камінні. Кидалися яблуками, камінням - хто далі, хто точніше, хто в кого. Витісували стріли. Залізали в різні сховки, гнізда і нори. Палили часникове бадилля. Роздували ватри, їли недопечену картоплю, недопечене і перепечене м’ясо. Важелезним мачете перерубували підкинені яблука. Косили. Ставили на рейки дріт, з якого виходили кинджали. Лежали і думали. Говорили з псами і від імені псів. Визбирували дивовижні камінці і відшліфовані уламки зелених, синіх, коричневих і прозорих пляшок на березі річки. Стріляли з рушниці, перев’язавши око, яке не закривалося. Слухали читання вголос. Улаштовували великі картярські турніри, запам’ятовуючи всі розклади. Малювали суперфортеці і генеалогічні дерева. Жартували, бавилися словами, інтонаціями і мовами, придумували сюжети і перевтілювалися в різних персонажів. Сумували, відчуваючи наближення середини серпня. Навчилися самостійно, долаючи спротив ваги і вала, витягувати з криниці повне відро води. Ціле літо вони пили тільки сиру криничну воду. Хоча щодня споживали надто багато сиру…
