БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько

Ще я бачу баню стародавньої церкви, яка входила навіть до всіх реєстрів пам’яток архітектури, фраґмент цвинтаря, дахи кількох кількаповерхових дерев’яних вілл у закопанському стилі. Все це - рештки того містечка, яке перестало існувати під час другої із світових воєн. Найбільше вціліли після тієї війни стежки, які я теж бачу. Цими стежками приходили ті, що перебували в лісі, і ті, хто робив облави на тих, що перебували в лісі. Дивлячись на ці стежки, можна точно знати, як ними ходили ці різні люди. Крім того, були ще й інші, хто попри всілякі історії йшов до соляних криниць, які так близько в одному з ярів, що їх аж неможливо побачити.

Звичайно, що передовсім я бачу дерева. Дуже багато різних дерев, які непомітно змінюють бачення. Через них так сильно відрізняється тло на фотографіях кількох десятиліть. Звичайно, що передовсім я бачу траву, яка незмінно виростає на всіх фраґментах вільної землі, на якій відбувалося все те, що я не можу не бачити, коли сідаю на сходи попити кави. Часом я її навіть не можу спокійно допити, бо трава нічого не ховає.

10

Колись давно я вже намагався щось розповісти про своє відчуття цього чоловіка, описуючи, яким чином довідався про його смерть - це цілком відповідало тому, як він жив, як писав, що писав, зрештою як помер.

Згодом я дізнався ще більше про нього - оглядав знимки, читав його книжки і книжки про нього, слухав оповіді різних людей про нього, побував у містах, до яких колись потрапляв він. Мені присилали листи на картках з його портретом. Один його роман я зумів так сильно полюбити, що дотепер вважаю його книжкою для мене.

Зараз спробую розповісти про цю людину в трохи інакший спосіб.

Не хотілося би цього робити, але мушу назвати кількох персонажів. Ю. - мій брат, він має однорічного сина Т., Л. - дружина Ю. і мама Т., М. і Б. - мої сини, їм обом недавно минуло десять років. Цього досить.

Була неділя, був вересень (коли я допишу те, що тепер пишу, то можна буде казати - є неділя, є вересень, бо вони справді будуть). Минуло кілька днів, а я вже мало що з того дня пам’ятаю. Мине ще кілька тижнів, і я забуду навіть те, що тепер написав. Але зможу до цього повернутися і навіть пригадати більше, ніж записано.

Було кілька фраґментів. Ми довго спали, бо попереднього вечора допізна чекали, коли з одного бістро - вище від рівня дахів - можна буде оглянути освітлений на ніч Львів. Снідали так само, як і вечеряли, обідали і снідали вже кілька днів, - так багато нам залишили налисників, у які треба було напихати сиру. Пропустили кілька маршрутних таксівок. Бо не орієнтуємося за номерами, а заки прочитаєш… У бусі М. розказував свій сон. Він був упевнений, що за якістю зображення, красою сценок і цілісністю композиції це був чи не найкращий сон останніх років (Перед величезними кам’яними сходами білої вілли на трав’яному ґазоні дві дуже білі вівці і дві дуже гарні кози синхронно і залюбки виконували різні команди, які переважно дають псам. Уздовж сходів висаджені високі ялівці. Та, що подавала команди, сиділа на балконі вілли, коло неї сидів пес, якого ці команди не стосувалися, потім команди змінилися дуже гарною пісенькою, а всі звірі танцювали). Я чув і розумів кожне слово, - казав М. Кам’яні сходи, обсаджені кущами ялівцю, - це дуже добре. Так зауважив Б., який мріє стати архітектором. Тим часом ми доїхали, вийшли на червоному світлі і зайшли купити кремівки (там постійно є дуже добрі кремівки). Якась бездомна їла молоді горіхи на підвіконні гастроному. Поїла і пішла, залишивши після себе купу лушпиння, серед якого була ще ціла невидлубана з надто міцної шкаралупи половинка горіха. Ми пішли надовго гуляти з Т., М. і Б. по черзі везли візочок. Теперішні візочки мають значно гірші колеса, ніж той, який був у вас, - сказав я. Л. залишилася вдома готуватися до завтрашнього спецкурсу. Дуже добрий спецкурс, але на нього записалося дуже мало охочих. Я прийду послухати цей виклад, щоби стало відомо, що спеціально на нього приїжджають аж з Івано-Франківська. Ю. змінив голос та інтонацію і оголосив, що розпочинає цикл повчальних екскурсій Львовом для М. і Б. Він розповідав про Личаків, бо ми там власне і були. Ми дивилися на будиночки, яких скоро не буде. Ці пацани, - показав Ю. на войовничу групу підлітків, - мали би можливість стати справжніми батярами, якби не незворотні зміни. Ми йшли до Кайзервальду. Довкола були дивовижні зарості різних квітів, трав і плодово-ягідних дерев, за якими проглядалися будиночки. В деяких найкращих місцях ми бачили химерні палаци новобагатьків. Все одно ялівці попри сходи і мури гарно виглядають, - уже вдруге зауважив Б. Потому ми стояли на краю велетенської Подільської плити, дивлячись на Львів, Розточчя і Побужжя. Хмари, які були над нами, сунулися тінню десь далеко між багатоповерхівками. Коли дивишся звідси, то виявляється, що тих будинків дуже мало. А цей ліс усередині міста дуже подібний на Віденський. Тут я провів з Т. ціле літо, - сказав Ю. - Я роздягав його і він дуже засмаг. Такий маленький, а вже був на морі, - захоплювалися знайомі. Дійсно, кілька мільйонів років тому тут було море. Тихіше - розбудите дитину, - закричала якась голосна полька своїм мовчазним колеґам. За це літо на заповідній території Знесіння з’явилися нові будинки. Далі, попри лічницю Заремби, колишньою Курковою (теж гарна історія) ми йшли до четвертої, третьої, другої і врешті першої оборонної лінії Львова. Якась старша пані у вельоні з фіранки спацерує Ринком, їй здається, що вона молода, гарна і наречена. Центрові пияки без насмішки вітаються з нею. «Штоби што то увідєть, надо хотя би пальцем о палєц ударіть», - промовляє екскурсоводка до російської групи біля каплиці Боїмів. Польська туристка купує якусь кічову картинку з катедрою. Її товаришки захоплені придбанням. З брами будь-якої хвилі може вийти кардинал. Потім - київські будинки, збудовані всупереч усьому замість чогось на місцях археологічних знахідок. Потім - монастир, про який колись так