Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Поштовхом до писання стали «потьмарення й біда», але, як видно, Касс Мастерн мав методичний склад розуму, отож і почав від самого початку — від рубленої хатини серед червонястих пагорбів Джорджії. А витяг родичів з тієї хатини не хто інший, як брат Гілберт, старший за Касса років на п’ятнадцять. Гілберт, що зеленим підлітком утік з дому й подався до штату Міссісіпі, під тридцять років, десь у 1850-му вже був близький до того, щоб стати одним із «бавовняних тузів». Убогому, без пенса в кишені, й напевне голодному хлопчиську, що брів босоніж по чорнозему Міссісіпі, через якихось десять-дванадцять років судилося стати господарем і гарцювати перед будинком з білою верандою на гнідому огирі (його звали Поухатан — так сказано в щоденнику). Як добув Гілберт свій перший долар? Перерізав горлянку якомусь подорожньому на стежці серед цукрової тростини? Чистив чоботи десь у заїзді? Про це нікому не відомо. Одначе він таки збив багатство й тепер сидів на білій веранді і голосував за опозицію31. І не дивно, що після війни, коли на місці будинку з білою верандою лишилася тільки купа попелу й усі статки пішли за вітром, Гілберт, що свого часу вже збив одне багатство з нічого, сказати б, голіруч, зумів і тепер, набувши неабиякого досвіду, спритності й гарту (ще суворішого гарту додали йому чотири роки, проведені в сідлі, на голодних харчах, і сповнені розчарувань), збити ще одне, куди більше за попереднє. І якщо на схилі віку він колись згадував свого брата Касса й витягав на світ божий його останнього листа, продиктованого у госпіталі в Атланті, то читав його, певне, з поблажливою, іронічною посмішкою. Бо в тому листі говорилося:
«Згадуй про мене, але без скорботи. Якщо котромусь із нас і пощастило, то це мені. Я мирно спочину й покладаю надію на ласку всемогутнього господа нашого та його божественний присуд. А тобі, мій любий брате, суджено їсти гіркий хліб поразки, будувати на згарищі, не маючи з чого будувати, страждати душею за наш сплюндрований рідний край, за його гріхи й за гріхи всього люду на світі. На ліжку поряд з моїм лежить молодий хлопець із Огайо. Він помирає. Його стогін, прокльони й молитви зливаються з тими, що їх чуєш звідусіль у цьому падолі страждання. Він прийшов сюди в гріху, як і я. І через гріхи свого рідного краю. То хай же господь дарує всім грішникам спасіння і піднесе нас обох із смертного праху. А я, мій любий брате, молю Всевишнього дати тобі силу перед лицем майбуття».
Повертаючись думкою до минулого, Гілберт напевне посміхався, бо той гіркий хліб він їв не довго. Йому вистачило й власної сили. 1870 рік він зустрів знову людиною заможною. В 1875-му чи 1876-му був уже досить багатим.
А в 1880-му володів справді великим багатством, жив у Нью-Йорку, мав солідну репутацію, погладшав, споважнів, і голова його стала наче витесана з граніту. Він пережив свій старий світ і вступив у новий. І, можливо, почував себе в цьому новому світі краще, ніж у старому. Чи мабуть, такі Гілберти Мастерни почувають себе своїми в будь-якому оточенні. А Касси Мастерни — скрізь і завжди чужі.
Та повернімося до того, з чого почали. Отже, Джек Берден дістав від онука Гілберта Мастерна ті папери.
І коли настав час обирати тему дисертації, його керівник запропонував йому опублікувати записки й листи Касса Мастерна і написати про нього біографічний нарис, щось ніби соціальне дослідження на основі цих та інших матеріалів. Так розпочалася перша мандрівка Джека Бердена в минуле.
Спочатку все здавалося простим. Неважко було відтворити життя в рубленій хатині серед червонястих пагорбів. Збереглися перші листи Гілберта додому, тих часів, коли почалось його сходження нагору (Джекові Бердену пощастило розшукати й інші давні, доби громадянської війни, документи про Гілберта Мастерна). Уклад цього життя був відомий, і воно поступово змінювалося на краще в міру того, як далеко звідти примножувались Гілбертові статки. Потім протягом кількох місяців померли мати й батько, і Гілберт приїхав додому, з’явившись перед враженими Кассом і Лавінією як небачене диво,— сліпучий нувориш у чорному костюмі з дорогого подвійного сукна та сніжно-білій сорочці, в блискучих черевиках, з масивним золотим перснем на пальці. Він одвіз Лавінію до школи в Атланті, накупив їй повні скрині убрань і поцілував на прощання. («Чому ти не схотів узяти мене з собою, любий братику Гілберте? Я була б тобі слухняною і люблячою сестрою,— писала вона йому, старанно, мов у зошиті, виводячи літери рудим чорнилом, не своїми, а підказаними шкільним етикетом словами.— Чи не можна мені приїхати до тебе тепер? Невже я не змогла б хоч чим-небудь…» Та в Гілберта були свої плани. Вона мала з’явитися в його домі згодом, коли буде підготовлена до цього). А Касса він забрав із собою, і той юний незграба став носити чорний сукняний костюм і їздити верхи на породистій кобилі.
Та за три роки від його незграбності не лишилося й сліду. Він прожив ці роки в чернечій суворості Валгалли32 — так назвав Гілберт свій будинок,— під наставництвом такого собі містера Лоусона та самого Гілберта. Від брата він переймав уміння господарювати на плантації. Містер Лоусон, тихий сухотний юнак із Прінстона, що в штаті Нью-Джерсі, навчав його геометрії, трохи латини, а найбільше — пресвітеріанського богослів’я. Касс любив читати, і одного разу Гілберт (про це говориться в записках) став у дверях, дивлячись на брата, що схилився над книжкою, а тоді сказав:
— Ну що ж, може, в тебе хист хоч до цього.
Одначе Касс мав хист не тільки до цього. Коли Гілберт дав йому невеличку плантацію, він два роки господарював на ній так вправно (і йому так щастило й з погодою, і з цінами на ринку, ніби він зайшов з ними в змову), що на кінець другого року зміг повернути братові чималу частину її вартості. Потім він поїхав — чи, власне, його послали — до Трансільванського університету. То була Гілбертова ідея. Якось пізно ввечері він з’явився в будинку на Кассовій плантації і
