Уран - Микола Якович Зарудний

Степка побігла до хлопців і дівчат, що сиділи біля намету, а коли опам'яталася — Дмитра вже не було.

...І зараз, їдучи з друзями по місту, мимоволі вдивлялася У перехожих, боячись побачити Кутня.

На студії адміністратор сказав Степці, що для неї найняли гарну кімнату на Пушкінській вулиці.

— На роботу близько, море — поруч, хазяйка — золото, якби не був одружений, то жив би тільки на квартирі в тьоті Клави.

Олексій і Славко забрали Степчині речі й поїхали на Пушкінську.

— Боже мій, скільки вас можна чекати? — радісно зустріла Степку тьотя Клава, оглядаючи її з ніг до голови.— Ви таки то що нада! Я люблю красивих женщин, і,— скептично подивилась на хлопців,— мужчин. Називайте мене просто Клавою, не будемо ламати фасон, що ми, дєвочки? Ось ваша кімната. Телефон. Я зранку на роботі, ви — теж. Ввечері будемо пити чай... Вам подобається? А де ви знайдете таку кімнату? Сідайте, хлопчики. Ми тут жили вдвох з сином, але він одружився й поїхав на Сахалін, наче йому було погано тут? Він сам геолог і шукає романтики. «Ну, ну,— сказала я йому,— їдь, як щось знайдеш, то напишеш».

— Нічого ще не знайшов? — запитав Олексій.

— Уже. Внучку для мене.

Клава метнулася на кухню, принесла каву й почастувала гостей. Досить було випити одну чашечку, щоб дізнатись усе про господиню цієї затишної кімнати. Клава любила, щоб її слухали.

— Чоловік у мене був моряк. Ви думаєте, що він помер чи пішов на дно у Біскайській затоці? Дзуськи. Він живе на Портовій з молодою жінкою... Я його завжди чекала на причалі, коли він повертався з рейсу, а він завів шури-мури з буфетницею Сонею. Потім якось вона приходить і каже мені: «Мадам, я вагітна».— «Поздоровляю,— сказала я.— Що, це така сенсація? Буде парад?» — «Буде скандал,— сказала мені Соня.— Я вагітна від вашого чоловіка». Я їй сказала: «Ви хочете мене здивувати? Мій Петя може. Бажаю вам щастя». Соня пішла, а коли мій Петя повернувся, то думаєте, що він побачив мене на причалі? О! — показала Клава дулю.— Він приїхав додому, хотів мене поцілувати, але я йому сказала: «Петя, не треба комедій, тебе чекає Соня на шостому місяці. Будь здоров». Петя мій характер знав... забрав свої спінінги й пішов... Я сама виростила свого сина Митю, дала йому в руки диплом з університету й живу. Як живу, те знаю я, але запитайте всю Пушкінську, чи скаже хто про мене погане слово. Я працюю крановщицею в порту, але коли засідає міська Рада, то ви мене можете побачити в президії... За порт я маю орден і дві медалі. А під час демонстрацій я стою на центральній трибуні, а Петя із своєю Сонькою кричить мені «ура». На світі є справедливість. Степко, ти тут хазяюй, а я відчалюю до кравчихи на восьму станцію. Я хочу вдарити по моді бархатом. Якщо хочеш, я тебе познайомлю з цією кравчихою, і оці хлопчики, що прийшли з тобою, не розберуть, де англійська королева, а де ти.

Клава поцілувала Степку й побігла, але за секунду повернулася:

— Я тобі хочу сказати за гроші. Вони мені не потрібні. Я попросила вашого адміністратора Стьопу, щоб він привів до мене якусь красиву дівчину, бо я не можу залишатися в цих каютах сама. І я рада, що ти будеш у мене. Стьопа має смак і ще матиме від мене сто грамів коньяку. Салют!

Степка чудово влаштувалася в Клави. Вони жили, мовби сестри, саме сестри, хоч Клава годилася Степці в матері. Клава, йдучи на роботу, будила Степку, і вони снідали разом. І хоч пізно поверталася Степка зі студії чи з університету — Клава чекала на неї з вечерею. Вони сиділи вдвох на канапі, розповідаючи одна одній про все, що сталося у них за день, що було взагалі в їхньому житті й що буде.

Степка геть усе розповіла Клаві про себе, про Платона й Наталку, про Дмитра й своє гірке заміжжя...

— Степко, це ще не трагедія. Кожна жінка мусить пережити велику любов, але не можна просто сидіти й любити. Треба діяти. За щастя, як кажуть мудрі люди, треба боротися, здаватися лише тоді, коли спалено всі мости, коли корма дає течу й судно йде на дно. Ти мусиш поїхати в Сосонку й поговорити з ним раз і назавжди. Треба, щоб усе було ясно.

— Ні, Клаво, я йому уже ніколи більше нічого не скажу.

— Але ж ти не можеш жити й увесь час мучитися? Тобі треба закохатися й забути того Платона. Я впевнена, що й Славко, й Альоша в тебе закохані по самі вуха? Ну?

— Я знаю.

— І що?

— Вони чудесні друзі, але...

— Це теж не трагедія. Ось вийде на екрани твій фільм, про тебе напишуть в газетах і заберуть до Москви. Боже, як я буду жити без тебе! — вигукнула Клава, наче Степка уже від'їжджала на вокзал.— Ти зустрінеш якогось гарного хлопця, покохаєш його... і будеш щаслива... Ви будете приїжджати з ним у Приморське і житимете у мене.

Степку почали запрошувати режисери інших студій. Вона читала сценарії, радилася з Борисом Авер'яновичем і відмовлялася.

— Я хочу, Степко,— казав Лебідь,— щоб ти знімалась у хорошого режисера, щоб кожний фільм був для тебе школою.

На Приморській студії Степка зіграла кілька епізодичних ролей, та вони не принесли їй ніякого задоволення. «Чарівниця» вийшла на екрани, у газетах з'явилися хороші рецензії, критики пророкували Степці Чугай велике майбутнє. І вона покірно чекала його. Степка отримала чималу суму грошей, купила дещо для себе й послала чотириста карбованців батькові: «Купи собі, тату, нове пальто й костюм, а якщо маєш, то перекрий бляхою нашу хату»,— написала в листі.

Полікарп подякував за гроші, але поклав їх