Уран - Микола Якович Зарудний

«Доповідна записка»,— вивів розгонистими літерами й замислився.

Зйомки фільму закінчилися. Група Лебедя поверталася до Приморського. Борис Авер'янович був задоволений: Степка чудово зіграла роль. Славко Бурков прекрасно відзняв матеріал. На студії після переглядів тільки й розмов було що про «Чарівницю».

На вокзалі групу Лебедя зустріли Ігор і Олексій Кушнір з квітами й щасливими усмішками. Степка, загоріла, обвітрена гарячими херсонськими вітрами, стала ще стрункіша, вродливіша. Принаймні так здалося Олексію. За ці місяці, що вони не бачились, Олексій завжди з якимось потаємним болем згадував її.

— Закохався,— вирішив Ігор.

— Можливо,— непевно відповів Олексій,— але це, Ігоре, міраж.

— Не розумію.

— Я їй, напевне, противний... Взагалі я — противна особа.

— Що за самознищення, Олексію?

— Бо я не подобаюся їй. І сам собі.

— Ти їй писав?

— Ні.

Вони їхали студійним автобусом по місту, й Степка раділа, що вона вже дома. Справді, вона сумувала за Приморським, як колись за своєю Сосонкою. На студії Степку чекав сюрприз: вона одержала повідомлення з університету, що її зарахували на перший курс вечірнього відділення історичного факультету. І вона була дуже вдячна Борису Авер'яновичу, що він, навіть під час зйомок, відпускав її на іспити. Напрочуд хороша людина, цей Лебідь. Вдумливий художник, тонкий знавець мистецтва, він багато чого навчив Степку, а крім цього, просто оберігав її від різних спокус, які трапляються під час виїздів великих зйомочних груп на так звану натуру. Після зйомок завжди знаходилися охочі посидіти за чаркою, а щоб не дуже лаявся режисер, то влаштовувались іменини... Після кількох таких іменин Лебідь мав серйозну розмову з групою, а зі Степкою окремо.

— Мені незручно відмовлятися, Борисе Авер'яновичу,— виправдовувалася Степка.

— Я не маю права заборонити вам... жити, як ви бажаєте, але я не хочу, щоб ви з'являлися перед апаратом... сонна й знервована. Ви не думайте, що ви вже актриса... Далеко ще... і облиште ці богемні замашки.

Степка після зйомок підійшла до Славка й запитала, що таке «богемні замашки»...

Степка отримувала коротенькі листи від батька й ще від Світлани. Чугай писав про свою роботу й про новий сорт морозостійкої картоплі, яку вони виводили з Михеєм Кожухарем. Цією картоплею вже зацікавилася науково-дослідна станція овочівництва й колгоспи північних областей.

Світлана (ой і хитра ж!) у кожному листі вмудрялася написати щось про Платона. І Степка знала, скільки разів їздив він до Наталки і навіть зміст їхніх розмов... Невідомо, як дізнавалася про них Світлана, але, читаючи її листи, можна було думати, що в її присутності говорили поміж собою Наталка й Платон. Кілька разів хотіла написати листа Платонові Степка, але правду сказати йому не могла, а просто так, аби лиш нагадати про себе, не хотіла. Адже він знає все, а якщо вона йому не потрібна, то чи варто ятрити старі рани?

Писав і Дмитро Кутень — злі й водночас сентиментальні листи. Благав і погрожував, що приїде, вб'є її й сам покінчить життя самогубством. А за кілька рядків: «Приїдь або дозволь мені приїхати і хоч здалеку подивитися на тебе. Я закінчую курси, і мені сказали, що пошлють у загранплавання. Степко, хто ж мене буде чекати на березі? Як я житиму?»

Степка не відповідала, хоч їй інколи ставало шкода цього слабодухого чоловічка. І ось одного дня, коли Степка падала від утоми, вимучена нескінченними дублями, сонцем і жаром юпітерів, до неї підійшов Славко:

— Тебе жде чоловік.

— Який, де?

— Он стоїть біля електриків.

— Що за розмови?! — крикнув Лебідь.— По місцях. Починаємо!

— Я не можу, Борисе Авер'яновичу,— сказала режисерові Степка.— Я вийшла з образу.

— Робіть, що хочете! — Лебідь насунув на очі крислатого бриля й пішов у степ.

Дмитро стояв у запорошеному сірому костюмі, бо від Херсона добирався на попутних машинах, і спостерігав, що робилося на зйомочному майданчику. Степка підійшла до нього в гримі, в платтячку, схожому на те, яке носила в Сосонці. Вони сховались за автобус у тінь.

— Чого ти приїхав, Дмитре?

— Ти не відповіла на мій жодний лист.

— Чого ти приїхав? — повторила.

— Щоб побачити тебе й попрощатися. Я йду в рейс навколо Європи на «Дніпрі», будемо везти туристів...

— Щасливої дороги.

— Більше нічого не скажеш?

— Ні...

— Я люблю тебе. Я не можу забути про тебе ні на хвилину... Ти — камінна, жорстока, ти зробила з мене божевільного! — Дмитро вже зривався на крик.

— Заспокойся, Дмитре. Будеш кричати — піду... Ми ніколи не будемо разом... І я ще раз пробачаюсь перед тобою, що... так у нас вийшло...

— Що для мене твої слова? Хіба вони вгамують те, що робиться тут? — ударив себе кулаком в груди.— Ти мені зіпсувала життя, і я блукаю по цьому світу нікому не потрібний і чужий.

— Найлегше, Дмитре, це звалити свої невдачі на когось... Ти завжди заздрив усім, хто досяг чогось більшого в житті, аніж ти, чи неправда? До певного часу можна було звинувачувати твоїх батьків, що вони тебе виховали таким, а тепер? Ти мріяв про море, й ось ти моряк. Забудь усе, що зв'язує тебе з минулим, і живи...

— Я вже запізнився жити. Скоро мені буде тридцять, а я... Нічого у мене нема: ні тебе, ні становища... дрібна бортова криса. У мої роки вже є капітани... Хіба це життя? — Він замовк, а потім схопив Степку за плечі.— Скажи, ти будеш моєю?

— Пусти... Ні... Іди звідси, Дмитре.

— Гаразд... Ти ще про мене почуєш... Я... я таке вчиню, Що ти... ви усі... пошкодуєте... Мені нема чого втрачати... Будь ти проклята! — Дмитрові руки,