Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Як тільки тобі вдається їсти о такій ранній годині? – запитала Алісія.

Поліціянт стенув плечима й замість відповіді запропонував їй кусень свого величезного бутерброда. Алісія відвернулася, і Варґас знову заходився з неабиякою майстерністю знищувати поживу.

– А ти знаєш, що бутерброд тут називають «перекладанець», – зауважив Варґас. – Правда, влучно?

– Страшенно влучно.

– А пляшка тут – лише послухай! – «пухир». Як болячка, що з’являється, коли намуляло ногу.

– Лише кілька днів у Барселоні, а ти вже перетворився на лінгвіста.

Варґас вищирився, як акула.

– Я тішуся з того, що ти вже не така привітна, як учора. Отже, почуваєшся краще. Бачила, як наш цвіркун стрибає на морозі?

– Його звати Ровіра.

– Я й забув, що ти так пройнялася до нього повагою.

Мікель непомітно підійшов до столика, тримаючи тацю з тостами, вершковим маслом і кавником, що парував. Годинник показував пів на восьму ранку, і в кафе, окрім їх двох, нікого не було. Неймовірно тактовний Мікель, як завжди, подався до дальнього кінця барної стійки, де начебто мав якісь справи. Алісія налляла собі філіжанку кави, а Варґас знову повернувся до споглядання списку, зупиняючись очима на кожному числі, неначе сподівався, що чуття зненацька підкаже йому їхнє значення. Хвилини тяглися в густій, наче меляса, мовчанці.

– Ти сьогодні дуже елегантно вбралася, – нарешті промовив Варґас. – Ми йдемо до якогось вишуканого місця?

Алісія натужно ковтнула й кахикнула. Варґас підвів очі.

– Щодо вчорашньої ночі… – почала дівчина.

– Слухаю тебе…

– Я хотіла б вибачитися. І подякувати тобі.

– Тобі нема за що вибачатися, а дякувати й поготів, – відказав Варґас.

На його суворому обличчі промайнула тінь ніяковості. Алісія ледь помітно всміхнулася йому.

– Ти хороша людина.

Варґас опустив очі.

– Не кажи так.

Дівчина знехотя куснула один зі своїх тостів. Варґас не відводив від неї очей.

– Що?

– Нічого. Мені подобається дивитися, як ти їси.

Алісія відхопила кусень тоста й усміхнулася.

– Який у нас план на сьогодні?

– Учорашній день ми присвятили Вальсовій машині. Гадаю, сьогодні можна було б навідатися до адвоката Бріанса.

– Як скажеш. Як ти хочеш до нього підступитися?

– Я думаю відрекомендуватися наївною дівчинкою, спадкоємицею, якій потрапила до рук книжка Віктора Маташа і яка хоче її продати. Дон Ґуставо Барсело казав мені, що цей адвокат заступає інтереси колекціонера, зацікавленого в тому, щоб скупити всі книжки цього автора.

– Ти – наївна дівчинка? Цікаво-цікаво. А я? Яку роль ти призначиш мені? Зброєносця?

– Я гадала, що ти міг би бути моїм коханим чоловіком, вірним і зрілим.

– Пречудово. Жінка-пройдоха і старий капітан. Подружжя року. Не думаю, що адвокат це заковтне, навіть якщо він послідущий йолоп.

– Я на це й не сподіваюся. Ідея полягає радше в тому, щоб він відчув недобре і зробив хибний крок.

– Зрозуміло. А потім? Простежимо за ним?

– Ти просто телепат, Варґасе.

Перші промені сонця нарешті проклали собі дорогу й ковзнули по череп’яних дахах, коли Алісія з Варґасом вирушили вниз вулицею. Варґас розглядав фасади будинків обабіч вулиці Авіньйон з безтурботним обличчям провінційного семінариста, що приїхав на вихідні на екскурсію. По якомусь часі він зауважив, що Алісія озирається через плече що кілька метрів. Поліціянт хотів було запитати, що сталося, але, простеживши за її поглядом, побачив, у чому річ. Ровіра в під’їзді метрів за п’ятдесят від них марно намагався приховати свою присутність.

– Зараз я йому швидко розставлю всі крапки над «і», – пробурмотів Варґас.

Алісія притримала його за руку.

– Не треба, лиши його краще.

Дівчина, усміхнувшись, помахала рукою. Ровіра озирнувся в обидва боки, завагався на мить, але, зрозумівши, що його викрито, боязко відповів на привітання.

– От же куций нікчема, – сплюнув Варґас.

– Краще він, ніж хтось інший. Принаймні цей на нашому боці: подітися йому нікуди.

– Як скажеш.

Варґас на мигах показав Ровірі, щоб той відійшов далі й тримався на домовленій дистанції. Чоловічок кивнув і виставив великий палець на знак згоди.

– Диви на нього! Навчився в кіно всяких жестів! – здивувався поліціянт.

– Чи ж не в кіно люди вчаться життя?

– Авжеж, так улаштований світ.

Лишивши Ровіру позаду, вони рушили далі.

– Мені не подобається, що цей кретин сидить у нас на п’ятах, – не вгавав Варґас. – Не розумію, чому ти йому довіряєш. Чому ти гадаєш, що він розповість у комісаріаті те, що тобі потрібно?

– Щиро кажучи, мені його трохи шкода.

– Я гадаю, що кілька добрячих запотиличників не завадили б. Якщо не хочеш, тобі не обов’язково на це дивитися. Я зловлю його сам і намилю чуба.

– Ти споживаєш забагато білку, Варґасе. Звідси стільки агресії.

21

Якщо сутана, як то кажуть, робить із людини ченця, то приймальня й адреса роблять – або не роблять – із людини правника. У місті, переповненому адвокатами, що повлаштовувалися в розкішних апартаментах у панських і королівських палацах на проспекті Ґрасія та інших престижних вулицях, дон Фернандо Бріанс обрав помешкання куди скромніше, щоб не сказати непристойне за всіма канонами його цеху.

Алісія і Варґас помітили його будинок іще здалеку, столітню кам’яницю, що стояла, трохи похилившись, наче п’яна, на перехресті вулиць Мерсé та Авіньйон. Перший поверх займав генделик, що скидався на прихисток для забутих тореадорів і рибалок, які приходили сюди пропити отриману платню. Хазяїн бару, схожий на дзиґу невеличкий гладун із вусами «підковою», саме вийшов, озброєний шваброю і відром гарячої води, від якої тхнуло мийним засобом. Він насвистував собі щось під ніс і жонглював зубочисткою в роті, незворушно відмиваючи бруківку від калюж сечі, блювотиння алкоголіків та інших нечистот, якими зазвичай загиджують припортові вулички.

Обабіч під’їзду громадилися купи коробок і запилюжених меблів. Трійко спітнілих носіїв улаштували собі передих, щоб підкріпитися довгими булками, з яких визирали скибки мортадели [76].

– Контора адвоката Бріанса тут? – запитав Варґас у власника бару, який перервав своє ранкове прибирання й ретельно оглядав прибульців.

– На горішньому поверсі, – відповів він, підносячи вказівний палець. – Але вони переїжджають.

Коли Алісія проходила повз нього, гладун вищирився на всі свої жовті тридцять два зуби.

– Може, філіжаночку кави з молоком і кексик, кралечко? За рахунок закладу.

– Якось іншим разом. Коли зголиш ці зарості, – відказала Алісія, не зупиняючись.

Носії заплескали в долоні на цю насмішку, яку хазяїн бару прийняв із гідністю. Варґас поквапився за дівчиною до сходової клітки, що мала більше спільного зі шлунково-кишковим трактом, ніж із елементом архітектурної споруди.

– Ліфта нема? – запитав поліціянт одного із носіїв.

– Якщо є, то ми його не бачили.