Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

— Якщо ти негайно її не поцілуєш, вона втече від тебе до іншого — це в неї написано на лиці.

Каліка підповз ще ближче й сказав:

— Або дай мені пару монет. Діє так само, як поцілунок.

— А це ще з якої радості? — спитав я, порпаючись у кишені за дрібняками.

— А дуже просто: бо тоді я дечого не зроблю.

— І чого ж?

— Не прокляну вас.

Взявши монетки, він, виглядало, тут же про нас забув і поповз до якоїсь іншої парочки, його супутник чекав неподалік.

— Що з тобою? — спитав я Катіцу.

— Мадам відсилає мене назад у село. Вона закривається, але не тому, що єврейка, а тому, що нема замовників. Тепер люди купують їсти, а не новий одяг.

Відпроваджуючи Катіцу додому, я поцілував її у брамі будинку, сусідньому із цукернею з бозамбо. На дошках, якими були забиті вікна, білою фарбою було виведено C.N.R., а залишений на вітрині торт давно зіпсувся і перетворився на маленьку сіру купку. З цілковито новим відчуттям у животі я повернувся додому.

Тієї ночі нас з дідом розбудили вибухи бомб в околиці Північного вокзалу. Як і всі, ми вибігли на вулицю і побачили заграву над дахами будинків. Вона сповістила про прихід війни. Сирени заголосили з великим запізненням, так ніби їх обслуговував наш п'яничка Штруберт. Я забіг у дім, одягнувся, а коли на вулиці спробував прошмигнути повз діда, він спитав:

— Ти куди? Там небезпечно.

Моя відповідь потонула в серії вибухів. Літаки зайшли на друге коло, і на повітря вилетіли склади боєприпасів, нафтові резервуари та фабрики.

Я знайшов Катіцу, що забилася в кутку кімнати, і привів її до нас. З першим світлом дня небо заповідалося таке синє, ніби знущалося з нас. Закутані в ковдри, ми з Катіцею сиділи на веранді і трималися за руки, переконані, що скоро загинемо. А потім почули перші новини про звуглених, задушених чадом, завалених людей. Так тривало кілька тижнів, у схроні ми проводили набагато більше часу, ніж вдома. Навіть удень я відчував на своїй долоні нічний потиск її пальців.

Коли я востаннє побачив Катіцу, вона сиділа на нашій підводі, а Сарело шмагав коней, аби ще заясна повернутися в село.

— Не батогом, самими віжками! — кричав йому навздогін дід, але Сарело не звертав на нього уваги.

Катіца помахала на прощання рукою, і цього разу за підводою біг уже я.

Якщо росіяни зараз не заберуться, я замерзну і вмру. Крига не піддалася тоді, бо хотіла втримати мене при житті, для якоїсь іншої смерті, яку хтось — може, й Бог — замислив для мене. Шкода, що Раміна постійно розповідала про два мої народження, але ніколи про смерть. Що в мене тепер не було більшого вибору, аби підшукати для себе найкращу. Бо чи спіткає вона мене в Сибіру, чи просто тут, на нашому цвинтарі — без Раміни я вгадати не міг.

Я зібрав усю відвагу, відсунув могильну плиту і висунув голову. Сніг не падав, вітер теж ущух. Гробівці й пам'ятники сховалися під товстим білим покровом. Навіть паркан, що відділяв цвинтар від поля, ледь можна було розрізнити. Я потягнувся і стріпав сніг, відчув, як оживають мої закляклі кінцівки. Ледь помітними стежками прокрався до цвинтарної брами.

В селі, може навіть перед нашим подвір'ям, рухалися світла, до моїх вух знов долинули крики російською, що, мабуть, закликали до поспіху, тоді ляснув постріл, жіночий вереск. Ніч була не темна, бо її освітлював сніг. Недостатньо темна, щоб сховати мене.

Запала коротка тиша, так ніби село заснуло, і все виявилося лише лихим сном. І тільки там, де була головна площа, світилися фари. А тоді завелися двигуни, і невдовзі вже кілька вантажівок рушили з села.

В цю мить ковдра хмар роздерлася, і місяць залив усе своїм блідим світлом. Я повернувся у сховок, переконаний, що зараз останні росіяни поїдуть, і я зможу вернутися додому. Я задрімав, коли зненацька почув голоси, що наближалися до цвинтаря, але не розумів, якою це мовою говорять. Через щілину мені було видно світло кількох гасових ламп, здавалося, люди про щось змовляються. А тоді вони рушили алейкою до гробівця Дамасів. І тепер я вже виразно розчув мову, знайому мені з Тімішоари, коли росіяни шукали у нас горілку.

Доля говорила російською, та коли вона зупинилася перед гробівцем, я почув знайомий голос:

— Виходь, хлопче. По всьому, — закликав мене батько.

Я відсунув плиту, і лампи засліпили