Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

Вони майже ніколи не заходили до села, вони були самодостатні. Рештки її родини вмістилися в одній невеличкій могилці, яку він викопав неподалік двору. Фредерик добре знав це місце, хоч хреста вже не залишилося. Він завжди жив поблизу Каспарового злочину. Зі слів батька, який своєю чергою переказував почуте, дівчина була віддана й роботяща, ба навіть задоволена. Каспар зачав з нею семеро дітей, з яких кілька невдовзі померло. Та через двадцять років, вагітна восьмою дитиною, що мала стати Фредериковим прадідом, вона ні з того, ні з ового забила свого чоловіка, а її первісток закопав труп в ліску. Після цього вона вела господарку за допомогою старшого сина, так ніби нічого й не сталося.

Фредерик часто шукав у хащах слідів, які могли б довести істинність цієї історії. Одного дня він таки вирішив, що вона правдива, і покинув шукати, бо мав інші клопоти. Земля була неродюча, неврожаї частішали, податки були високі, тож злидні перетворили багатьох селян на волоцюг, ладних убити за шматок хліба. Те, що з ним такого не сталося, він завдячував прибутковій справі — полюванню на циганів.

Коли постукали втретє, він крикнув:

— Хто там?

— Що ти питаєш дурне? Я, хто ж іще. Вставай, бо зарібок втече.

Пізнавши голос приятеля, він сховав ніж, пробрався поміж тварин і відчинив двері.

— Мерщій одягайся, недалеко від Марсалю бачили циганів! — випалив Жюль.

Фредерик вдався невисокий, але достатньо міцний, аби повалити в корчмі будь-кого, хто б насмілився кепкувати з нього за те, що у свої тридцять років він живе ще й досі самотній і поодаль села — відлюдько, якому ніхто не в голові. Єдиним, з ким він знався, його, так би мовити, діловим партнером, був Жюль — велетень, не чоловік. За кожного спійманого цигана, навіть після стягнення оренди за коня, вони діставали досить, щоб вистачило до наступного полювання. А тепер-от десь між Муаянвіком і Марсалем знову блукав гурт циганів.

Вони розумілися без зайвих слів. Вони виросли разом, а коли Фредерик успадкував двір, Жюль іноді приходив помагати. Жінки Фредерик так собі й не знайшов, він був такий бридкий, що до цього неможливо було звикнути. Лице його було ніби вчавлене, ще й спотворене якоюсь хворобою, губи відкопилені. Так чи інак, Фредерик вже змирився з тим, що йому довіку судилось парубкувати.

Жюль привів коней, і коли Фредерик швидко зібрався, вони мовчки вирушили в дорогу. Якийсь час їхали верхи на Марсаль, обігнули місто і вже невдовзі опинилися в густому лісі, в якому цигани споконвіку знаходили собі прихисток. Угледівши тоненький димок над верхівками дерев, вони спішилися, прив'язали коней, щоб ті не викрили їх своїм іржанням, і стали скрадатися. Вони знали, що хрускіт найменшої гілки може позбавити їх здобичі.

Якщо серед циган виявиться кілька міцних чоловіків, вони й самі запросто можуть перетворитися на переслідуваних. Цегунів, як їх тут називали, боялися, бо вони вміли обходитися не тільки з кіньми, але й зі зброєю. Та якщо там самі жінки та старі, у них є шанс.

Минули часи великих переселень, коли цигани сотнями з'являлися перед брамами міст, і їх приймали благоговійно й обдаровували. Тепер вони блукали невеличкими гуртами, щоб не надто впадати у вічі. Вони стали лякливі і обирали шляхи, віддалені від людських осель. Коли зупинялися — то тільки в гущавинах лісу. І все одно їх переслідували, а на перехрестях більших доріг стояли прибиті дошки з попередженням, що кожного цигана, якого впіймають, буде негайно повішено.

Щастя було по боці Фредерика і Жюля, бо в хащах принишкло лише кілька обдертих жінок з маленькими дітьми, якийсь старий дід і тільки один парубок. Зі стовбурів дерев, листя та шкур вони спорудили відкритий з одного боку курінь і тепер сиділи навпочіпки коло ватри, на якій смажили зайця. Фредерик і Жюль розділилися. Жюль, пригнувшись, під захистом заростів обійшов табір з протилежного боку і засів там.

Фредерик відклав кинджал, витягнув пістоля і зарядив. Він знав, що Жюль зробив те саме. Та перший, вирішальний постріл завжди належав йому, він був влучний стрілець, мабуть, це в них у крові, казав йому батько, бо й дезертир Каспар міг двічі зарядити, вистрілити й поцілити на відстані чотирьохсот стіп.

Налаштувавшись, він прицілився в юнака і коротко свиснув. Жюлів свист прозвучав відлунням його власного, тоді він вистрілив, юнак упав. Жюлів постріл, що прогримів одразу після цього, тільки черкнув старого. Зчинився крик, жінки похапали дітей і кинулися навтьоки. Старий, надто немічний, повалився вже через кілька кроків. Одна з жінок в паніці побігла просто на Фредерика, він заступив їй дорогу й тримав, поки не надбіг Жюль і не зв'язав її. Відбиваючись, вона вкусила Фредерика в руку, тож він бив її, аж поки вона не обм'якла. З-за дерев, на безпечній віддалі, за ними спостерігали інші циганки.

Заки Фредерик стеріг свою полонянку, Жюль — такого задоволення він ніколи себе не позбавляв — підійшов до безживного тіла циганчука і відрізав йому обидва вуха. А тоді взявся за старого, що навколішки благав змилосердитися, і заколов його. Той ще хрипів, коли він і йому відрізав вуха. Жмутком листя Жюль витер лезо ножа, загорнув вуха в хустину і повернувся до Фредерика.

Він закричав у ліс: «Наступного разу спіймаєм і вас!»,