Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

— Дарма, Якобе, — бурчав він, коли я, відпровадивши її, повертався додому, — вона сербка, а ти шваб. Не забувай про це.

Ніхто з нас не помітив батькового приїзду того осяйно-блакитного лютневого дня. Він приїхав автомобілем, умістивши в нього все, що зазвичай привозив Сарело. Того вже було небагато, бо війна, теж голодна, залишила у Грозенау лише спорожнілі комори та стайні. Румунські солдати відбирали у селян все, що ті не встигли сховати.

Батько обтупав чоботи перед дверима і ввійшов. Ми з Катіцею були в моїй кімнаті.

— Що там каже радіо, діду? — зачули ми його голос у світлиці. — Програємо війну? Вдома я слухаю тільки платівки твоєї доньки, більше нічого вже не витримую. В тебе не лишилося горілки? Зараз би кості зігріти.

Ми чули, як дідо встав і пішов до пивниці, вернувся і мовчки налив батькові.

— Що там у Грозенау? — спитав він.

— Недобре. Хлопці вбралися в німецьку форму і поїхали на фронт. Старі скоро очі виплачуть. Я так і сказав їм на останніх зборах: Були б раніше мудріші, не довелося би тепер плакати. Непер також пішов, але вже вернувся — привезли вбитого. Я все йому казав, застарий він уже для війни, але він тільки й торочив, для нашої справи, мовляв, ніхто не застарий. А тоді взяв гвинтівку на плече і сів до потяга. Відразу ж в Сербії бомбою розірвало. Ми з дзвонами понесли його в село, як належиться. Ну, а тепер — чого я приїхав. Як хлопець справується в школі?

— Він добрий учень. Наука дається йому легко.

— Що ж, тим ліпше. Де він? У мене новина для вас обох.

Я витяг з шухляди останнє шкільне свідоцтво і пішов до світлиці, Катіца за мною. Він взагалі не звернув на неї уваги, а мені простягнув руку. Я поклав перед ним розгорнену книжечку з оцінками, але він, навіть оком не кинувши, її закрив. Катіца залишилась стояти на порозі.

— Сядь, хлопче! — звелів він мені. — Маю сказати тобі щось важливе. Говоритиму без вихилясів, мені відразу треба назад. Сарело в нас уже півтора року, і вже тепер знається на всьому, що має знати селянин. На відміну від тебе, він дуже здібний, і я порішив призначити його своїм спадкоємцем. Тебе земля і так не цікавить, ти більше годишся до школи, до книжок.

Він узяв якусь книжку, що лежала на столі, неуважно її погортав і знову відклав.

— Як йому виповниться двадцять років, я призначу його управителем. Він уже тепер виконує свою роботу так добре, що його поважають і селяни, і наймити. Я хотів повідомити тобі про це завчасу, щоб ти не мав марних сподівань і зосередився на навчанні.

Він сів, закинув ногу на ногу, плюнув на чобіт і заходився натирати його рукавом пальта.

— Але ж він просто циганчук замурзаний! — вирвалося в мене.

— Ні, він не такий, — відказав батько з притиском.

Я подивився на діда, бо якщо хтось і міг мене захистити, то тільки він. Проте його непереконливе «Ти не можеш ще й так з ним вчинити» не було почуте.

Я заридав, я присягався батькові, що всього навчуся, що буду дбати про нашу землю, краще навіть за Сарело. Я благав його, але він тільки далі начищав чоботи. Врешті промурмотів:

— Тепер як новенькі.

Він підвівся — гора не чоловік, в якому вже ніщо — ні чоботи, ні картуз, на пальто — не нагадували того голодранця, який колись, мов злодій, прокрався в село.

— Я твій син, не він! — кричав я знов і знов. — Він просто циган, якому місце на Бузі. Я доповім жандармам, хто він насправді, і тоді побачимо…

Посеред речення рука його впала на мене з такою силою, що я ледве втримався на ногах. Він підступив до мене, але від наступного удару я вчасно ухилився.

— Правду казала Раміна — ніякий ти мені не батько!

Я прослизнув повз нього, взувся у сінях в черевики і вилетів з дому. Я не знав, куди, але мої ноги