Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

— Скільки разів король останнім часом піднімав податки? — запитав чоловічок з піднесеним догори вказівним пальцем, що робило всю його з'яву ще театральнішою.

— Часто, — відказав Фредерик замислено.

— А неврожаї часто бувають?

— Ще частіше.

— Отож-бо, ось Вам уже дві причини пошукати щастя деінде, — підсумував чоловічок свою промову і гепнувся горілиць на Фредерикове ліжко, однак незабаром його мішкувате тіло знову зсунулося.

— Сподіваюся, Ви не заперечуватимете, коли я сьогодні переночую у Вашому ліжку. Дуже вже крутить кості.

Можливо, Фредерик би й спротивився, може й витурив би безсоромного чоловічка за двері, якби не був такий вражений його розповіддю. Йому аж голова пішла обертом від усіх тих думок, що цілу ніч роїлися й не давали заснути. Він уклався на підлогу і до самого світанку не склепив очей. Ще перш ніж його гість натужно натягнув пару старих Фредерикових черевиків і зник у напрямку Дьєзу, він уже прийняв рішення.

Як Фредерик дістався до Ульму — невідомо, та дідо й не зупинявся на цій обставині, просто перестрибував через цю частину історії. Можливо, він продав овець, свиню, ба навіть весь двір, перш ніж рушити в бік Заррабурґу, щоб там перевалити через Воґези.

Та ще ймовірніше, що Фредерик зник, мов тать, щоб уникнути неприємнощів з французькими урядниками. І пристав до людей, що з Мецу, Нансі та сіл, про які він в житті не чув, рухалися в тому самому напрямку. Вони перебралися через Райн, людський потік усе наростав: у нього вливалися пфальці, трірці, баденці, що теж прагнули потрапити на схід.

Багато з них мандрували босі або в понищеному взутті, крокували поряд із возами та підводами, на яких лише зрідка знаходилося місце вагітним, старим і малечі. Та навіть якщо перед початком подорожі черевикам пришивали нові підошви, наприкінці все одно від них нічого не лишалося. Дуже багато ніг вирушило тоді в дорогу. Безліч змарнілих тіл.

Так чи інак, але, зі слів діда, приблизно через півроку Фредерик опинився в Ульмі, за міським муром, неподалік від місця, де Бляу впадає в Дунай. Сидячи на березі, він колупав цизориком дерев'яний цурпалок і безрадно витріщувався на воду.

Першим ділом по прибутті він навідався до ульмських корабельників, які щовечора збиралися в рибальській дільниці, щоб розвідати в них про можливості подальшої подорожі по Дунаю. Декотрі якраз повернулися з Відня, де попродали свої кораблі, бо не могли вже ними вертатися вгору проти течії. Корабельники чекали на нових клієнтів, що хотіли потрапити в Банат. А таких не бракувало, щодня до Ульму прибувало по сорок-п'ятдесят охочих, набагато більше, ніж могли впоратися корабельники. Та оскільки рівень води вже піднявся, а будувати кораблі не встигали, бо багато з них трощилося об скелі або ж тонуло в чорториях, корабельці також стали обережніші. Тому на подорож іноді доводилося чекати тижнями.

Позаяк тільки окремі подорожні могли дозволити собі винайняти притулок, вулиці були забиті людьми, що спали або дрімали, сидячи коло своїх пожитків, які нерідко складалися лише з одного клунка.

У Фредерика з'явилися й інші клопоти, бо емісар змовчав про те, що йому знадобиться дружина. Від Реґенсбурґу, найпізніше від Енґельгартсцеллю пропускали тільки подружжя. Але де йому за такий короткий час знайти жінку, готову побратися з ним, якщо вже за стільки років жодної не знайшлося? Та ще й не просто незаміжню, а таку, що заради східного щастя схоче примружити не одне, а обидва ока? Фредерик боявся, що його подорож закінчиться, навіть як слід не розпочавшись.

У перші дні в Ульмі він бачив, як на таких непросмолених, витесаних з сирого дерева суднах іноді вміщалося до вісімдесяти осіб. Насередину складали коси, пили, сокири, казани, матраци і що там ще люди везли зі собою, все впереміш. На борт забирали й невеличкі клітки з курми, і овець, і свиней, яких, хоч і прив'язаних, годі було якось втихомирити. Потім складали скупий провіант, який вони собі могли дозволити, часто лише трохи сухих медяників.

Деякі кораблі допливали до місця призначення, про інші казали, що вони затонули. Та все ж Фредерикові ще й як хотілося опинитися на одному з них, бо перспектива повернутися назад і полювати далі на цих злиденних циганів не надто його тішила. Іноді, потерпаючи з голоду, він пригадував собі прокляття тієї циганки, та лише мимохідь, як не вартий уваги випадок.

Тож тепер він сидів отак на березі Бляу і взагалі не знав, як бути далі. На подвір'ї фарбарні стояв чоловік і вмачав тканину в казан з червінню. Під казаном тлів торф. Фредерик підійшов і якусь часину приглядався до його роботи.

— Брате, не знаєш якоїсь жінки, яка хоче на схід і якій потрібен чоловік? — спитав його Фредерик.

Йому довелося кілька разів повторити своє питання, перш ніж фарбар його зрозумів.

— Жінки такої не знаю, зате знаю когось, у кого б знайшлася робота для тебе, — відказав той, насміявшись до сліз.