Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

— Це та сербка, дідусю. Наша Катіца.

Він довго мовчав з цього приводу, але потім колись таки покликав мене до себе.

— Приведи її додому. Не та тепер погода, щоб товктися надворі. А тут ви можете… — він на мить замислився, — …читати, чи що ви там з нею робите. А то ще заслабнеш.

Та я знав, що це не єдина причина, чому він хотів мати нас при собі. Одним вухом він слухав погані новини з Росії, другим — наслухав мене і Катіцу. Зненацька заходив до моєї кімнати, вдаючи, ніби щось шукає. А що саме, вже не міг згадати. Катіца здебільшого шила на ліжку, підібгавши одну ногу і звісивши вільно другу, її литка й стопа неабияк бентежили мене за читанням.

Читаючи, я іноді відчував на собі її погляди, але на що саме люблять дивитися дівчата, не знав. От так, між раптовими появами діда, її шитвом і моїм читанням, поглядами й умисним відведенням погляду, не менш інтенсивним, ніж самі погляди, і минав час.

Над вечір дідо завжди нетерпеливився. Він ходив по кімнатах, мов у клітці, від якої не мав ключа. Цього часу він прагнув найбільше, бо завжди проводив його з пані Естеррайхер. Всього кілька хвилин, але досить, щоби покласти свою руку на її. Він підходив до дверей, виходив надвір і вертався, аж поки якось одного дощового дня я не сказав йому:

— Можеш йти, дідусю. Нічим не журися.

Він навіть не спитав, звідки я знаю, що йому кудись хочеться, лиш прошепотів:

— Ти ж не зробиш їй живота, правда?

І кивнув головою в бік моєї кімнати.

— Ніякого живота, діду. Йди вже.

Він узувся в чоботи, одягнув дощовик, низько насунув на чоло капелюх і пішов. Я довго зволікав, перш ніж повернутися до Катіци. А коли нарешті зайшов до кімнати, побачив, що вона відкинулася на матраці, спершись на лікті. Тепер обидві її ноги звисали з ліжка. Дрібненька, непоказна Катіца враз перетворилася на істоту, що заповнила мою кімнату, моє ліжко і мої думки — і не було куди від цього подітися.

— Що читаєш? — спитала вона і підвелася, побачивши, що я знов узявся за книжку.

— Історію, яка відбувається в Америці, на Міссісіпі.

Вона розчепірила пальці ніг, і знов я побачив їх — її литки.

— А що це таке?

— Ріка, більша й ширша за наш Дунай.

Її живіт, який я не смів їй зробити, здіймався і опускався, а з ним і все, що вище. І це м'яке коливання струсонуло мною дужче за землетрус.

Я встав зі свого місця, щоб засвітити світло, коли вхідні двері розчахнулися, і почулася дідова лайка, румунські прокльони, яких я ще ніколи від нього не чув. Я вже подумав, що це якось пов'язане з Катіциним животом і приготувався виправдовуватись, але я помилявся.

— Чорти б їх побрали, цукерня закрита. Кілька днів туди не навідувався — а вона вже закрита. Порожня й зачинена.

Він пожбурив чоботи і дощовик в куток.

— Всі вітрини забиті дошками, і ніхто не знає, куди вона поділася.

— А вона єврейка? — спитала Катіца.

— А хто ж іще? — відповів дід.

— З таким іменем? — не повірив я.

— Хлопче, євреєм можна бути з будь-яким іменем. — Він похитав головою. — Один торт залишився, і той вже запліснявів.

Він лаявся, доки вистачило лайок, а тоді на багато днів замовк і відмовлявся виходити з дому. Минули тижні, поки ця історія якщо й не забулася, то принаймні остаточно відійшла на другий план. Він більше ніколи про це не говорив, і хоч як намагався розшукати пані Естеррайхер, довідатися щось про її долю, так нічого й не домігся. Тож поступово він здався.

На початку 1944 року канал замерз, після кількох днів снігопаду настали тижні стужі. В деяких місцях крига була така товста, що можна було переїхати підводою, інші ж місця були оманливі й ставали пасткою для необачних сміливців. Катіца тим часом бувала вже у нас, як вдома, і дідо знову старався не залишати нас на самоті.

Хай як