Шоколад - Джоан Харріс

Мати, побачивши, що я читаю одну із цих статей, знову посміхнулася.

– Думаю, тобі тоді було років зо два, – лукавим тоном сказала вона. – Або майже два. Та й волосся в неї набагато світліше. Не може бути, щоб це була ти, так? Та й зрештою, я, як мати, набагато краща за ту жінку.

– Звичайно, це не я. Ти – найкраща мама, чудова. Не хвилюйся. Ти нізащо не стала б піддавати мене небезпеці.

Мати розгойдувалася й посміхалася.

– Безтурботна жінка, – проникливо наспівувала вона. – Легковажна. Абсолютно не заслуговує на таку милу донечку, вірно? – Я мотнула головою, почуваючи, як усе моє єство раптово струснуло від холоду. – А я була тобі гарною матір’ю, правда, Віано? – зовсім як дитина допитується вона.

Я зіщулилася. Папір шурхотить під моїми пальцями.

– Так, – запевнила я її. – Ти гарна мати.

– Я добре піклувалася про тебе, правда? Ніколи тебе не кидала. Не відмовилася, навіть коли той священик сказав… сказав те, що сказав. Я тебе не залишила.

– Ні, maman. He залишила.

Я вже паралізована холодом, ледве розумію, що вона каже. Тільки й думаю про те ім’я, так схоже на моє, зіставляю дати… І хіба я не пам’ятаю того ведмедя та те червоне слоненя зі старенького плюшу, які невтомно подорожували зі мною з Парижа до Рима, з Рима до Відня?

Звичайно, це могла бути її чергова ілюзія. Їй увесь час щось марилось – то змія під ковдрою, то жінка в дзеркалі. Не виключено, що й про мене вона нафантазувала. У житті матері майже все – суцільна вигадка. І до того ж стільки років минуло. Яка тепер різниця?

О третій годині я прокинулася. Постіль гаряча, простирадла зім’ялися, сну як і не було. Я запалила свічку й пройшла до порожньої кімнати Жозефіни. Карти лежали на своєму місці, у скриньці матері. У моїх руках вони як живі. Закохані. Вежа. Пустельник. Смерть. Я сиджу, схрестивши ноги, на голій підлозі й тасую, розкладаю карти – аж ніяк не для того, щоб згаяти час. Вежа, вона валиться, люди падають. Що це означає – зрозуміло. Мій споконвічний страх змін, страх перед дорогою, острах втрат. Пустельник у каптурі, що наполовину приховує його лукаве бліде обличчя із запалими щоками, дуже схожий на Рейно. Смерть я знаю добре, тому завченим жестом машинально викидаю пальці вилами на карту – геть! Але про що ж попереджають мене Закохані? Я подумала про Ру й Жозефіну – вони навіть не підозрюють, як багато в них спільного, – і не змогла придушити в собі заздрість. Зате в мене раптово виникла впевненість, що ця карта видала ще не всі секрети. У кімнаті запахло бузком. Може, в одному з флакончиків матері тріснула пробка? Незважаючи на нічну прохолоду, мене огортало тепло, жар проникав до самого серця. Ру? Ру?

Тремтливими пальцями я квапливо перевернула карту.

Ще один день. Що б це не було, один день почекає. Я знову стала тасувати карти, але мені не вистачало вправності матері і колода посипалася з рук на дерев’яну підлогу. Пустельник упав горілиць. У мерехтливому сяйві свічки він як ніколи схожий на Рейно. Здається, начебто він посилає мені злісну посмішку зі складок каптура. Я знайду спосіб розправитися з тобою, обіцяє він. Ти думаєш, що перемогла, та я однаково помщуся. Я відчуваю його жовч на кінчиках своїх пальців.

Мама назвала б це знаменням.

Раптово, у мимовольному пориві, природа якого мені й самій неясна, я схопила Пустельника й піднесла його до полум’я свічки. Кілька секунд вогонь просто облизував тверду карту, потім її поверхня почала пучнявіти. Бліде обличчя спотворилося в гримасі й почорніло.

– Я тобі покажу, – шепотіла я. – Тільки спробуй втрутитися, я…

Карта спалахнула, і я кинула її на підлогу. Вогонь згасав, розкидаючи іскри й попіл по мостинах.

Я раділа. Ну, хто тепер командує зміною декорацій, га, мамо?

І все-таки сьогодні мене не залишає відчуття, що я стала іграшкою в чиїхось руках, за чиїмось велінням витягла назовні те, що краще було б не показувати. Я не зробила нічого поганого, заспокоюю я себе. У мене не було злого наміру.

А тривожне відчуття не минає. Я почуваюся легкою, невагомою, як пушинка молочаю. Готова летіти, куди накаже вітер.

35

28 березня. Страсна п’ятниця

Знаю, я повинен бути зі своєю паствою, père. Повітря в церкві насичене пахощами, оздоблення простеньке – тільки пурпур і чернь. Жодного срібного предмета, жодної квітки. Я повинен бути там. Сьогодні найвеличніший день у моєму житті, père. Урочистість, благочестя, гуде орган, немов гігантський підводний дзвін. Церковні дзвони, зрозуміло, мовчать – ознака жалоби за розіп’ятим Христом. Я сам у чорному й пурпурному, голос мій модулює в тон органу. Вони впилися в мене очима, погляди у всіх серйозні. Сьогодні тут навіть відступники – як і годиться, у строгому вбранні, з напомадженим волоссям. Їхні потреби, їхнє очікування заповнюють порожнечу в моїй душі. На коротку мить мене охоплює безмежна любов до них. Я люблю їх за все: за спокуси, за страждання в ім’я спокути власних гріхів, за їхні дріб’язкові турботи, за їхню незначущість. Я знаю, тобі зрозумілий мій стан, тому що ти теж був їхнім пастирем. У певному сенсі ти, так само як Господь наш, прийняв смерть заради них. Щоб захистити їх від гріхів – від своїх і від їхніх власних. Вони ж так ні про що й не довідалися, вірно, père? Я нічого їм не розповів. Але коли я побачив тебе й мою матір у канцелярії… Інсульт, сказав лікар. Мабуть, потрясіння було дуже сильним. Ти замкнувся, зачинився в собі, хоча я знаю, що ти чуєш мене й бачиш краще, ніж будь-коли. І я певен, що колись ти повернешся до нас. Я постував й молився, père. Упокорював себе. Але задоволення й досі не відчуваю. Тому що не досяг головного.

Після служби до мене підійшла дівчинка, Матильда Арнольд. Вклавши свою ручку до моєї, вона прошепотіла з посмішкою:

– А вам вони теж принесуть шоколад, monsieur le curè?

– Хто повинен принести мені шоколад? – здивувався я.

– Дзвони, звичайно! – з нетерпінням у голосі викликнула вона й засміялася. – Літаючі дзвони!

– А-а-а, дзвони.