Шоколад - Джоан Харріс

подаю гусячу печінку на теплих тостах. Ґійом привів із собою своє цуценя й тепер крадькома, під накрохмаленою скатертиною, годує його недоїдками. Ми жваво розмовляємо, перескакуючи з теми на тему: обговорюємо політичну ситуацію, баскських сепаратистів, жіночу моду, способи вирощування рокет-салату й переваги дикорослого латуку в порівнянні з культивованим. «Шаблі» тече рікою. За волованами, пишними й ніжними, як подих літнього вітерцю, з’являється шербет зі смаком бузини, потім морські делікатеси: смажені лангустіни, креветки, устриці, краби, як маленькі, так і великі – здатні відгризти людський палець так само швидко, як я – перекусити стеблинку розмарину, берегові равлики, palourdes, і на самісінькій верхівці страви з морепродуктів здоровенний чорний омар – король на троні з морських водоростей. Величезний таріль, повний делікатесів для русалок, грає всіма відтінками червоного, рожевого, синьо-зеленого, перлового й лілового, випромінюючи незабутній солоний аромат дитинства, проведеного на березі моря. Ми передаємо один одному щипчики для крабів, малесенькі шпильки для молюсків, лимон і майонез. Неможливо зберігати незворушність при споживанні такої страви, що потребує уваги й абсолютної невимушеності. Келихи й срібний посуд мерехтять у світлі ліхтарів, що звисають із обплетених зеленню ґрат над нашими головами. Ніч пахне квітами й рікою. Арманда моторно орудує пальцями, ніби мереживниця; гірка лушпиння перед нею росте з кожною миттю. Я принесла ще кілька пляшок «Шаблі». Очі в усіх блищать, обличчя розчервонілися від зусиль: нелегко виколупувати слизьких молюсків з їхніх будиночків.

Це їжа не для ледачих, потребує багато часу. Жозефіна почала потроху розслаблятися, навіть завела розмову з Каро, борючись із клешнями рака. Каро незграбно смикнула рукою, і в око їй ударив фонтан солоної води з краба. Жозефіна весело регоче. За хвилину до неї приєднується і Каро. Я теж беру участь у застільній бесіді. Вино оманливо м’яке, п’ється легко, алкоголь наче зовсім не відчувається. Каро вже трохи сп’яніла. Вона розчервонілася, її волосся розтріпалося, звисає безладними завитками. Жорж під скатертиною стискає мою ногу, непристойно підморгує. Бланш ділиться враженнями про свої подорожі. Вона бувала там само, де і я. У Ніцці, Відні, Туріні. Маля Зезет запищало, і вона замість соски запхнула йому до рота свій палець, спочатку зануривши його у вино. Арманда обговорює з онуком творчість Мюссе. Люк що більше п’є, то менше затинається. Нарешті я забираю спустошений таріль з-під морепродуктів, що перетворилися на гори перлових шкаралупок на дюжині тарілок. Бенкетуючі вмочають пальці в чаші з лимонною водою, освіжають роти м’ятним салатом. Я забираю зі столу винні келихи й розставляю замість них фужери для шампанського. У Каро знову стривожений вигляд. Учергове крокуючи на кухню, я чую, як вона щось тихо говорить Арманді з наполегливістю в голосі.

– Пізніше скажеш, – шикає на дочку бабуся. – А зараз я хочу святкувати, – хихотить вона й голосним вигуком вітає шампанське.

На десерт – шоколадне фондю. Ці ласощі готують у ясний день – хмарність позбавляє розплавлений шоколад винного блиску – із сімдесятивідсоткового гіркого шоколаду, вершкового масла, мигдального масла й подвійних вершків, що додаються в останній момент, коли суміш, у яку звичайно вмочають наколоті на шпажки шматочки пирога або фруктів, уже гріється на повільному вогні. Сьогодні я виставила на стіл усі їхні улюблені страви, хоча для вмочування призначений тільки савойський пиріг. Каро заявляє, що більше не в змозі з’їсти ані крихти й одразу кладе собі на тарілку дві скибочки рулету з чорного й білого шоколаду. Арманда не лишає без уваги жодної страви. Рум’яна, вона з кожною хвилиною стає усе експансивнішою. Жозефіна пояснює Бланш, чому вона пішла від чоловіка. Жорж солоденько посміхається мені, затуляючи обличчя вимащеними в шоколаді пальцями. Люк дражнить Анук: та вже куняє. Пес Ґійома грається з ніжкою стола. Зезет відверто оголює одну грудь й починає годувати малюка. Каро зібралася було зробити їй зауваження, але промовчала, лише невдоволено пересмикнула плечима. Я відкоркувала ще одну пляшку шампанського.

– Ти точно добре почуваєшся? – тихо катує Арманду Люк. – Нічого не болить? Ліки не забуваєш вживати?

Арманда сміється.

– Ти занадто багато хвилюєшся, – докоряє вона онукові. – Для хлопчика твого віку це протиприродно. Навпаки, ти маєш сам на вухах стояти, виводячи свою матір зі стану рівноваги. А не повчати бабусю… – Настрій у неї, як і раніше, піднесений, але вигляд трохи стомлений. Ми сидимо за столом майже чотири години. Уже за десять дванадцята.

– Знаю, – з усмішкою відповідає Люк. – Але я не поспішаю зі спадком.

Арманда ляскає його по долоні й наливає йому ще один келих. Рука її тремтить, і кілька краплин вина падають на скатертину.

– Нічого, – жваво говорить вона. – Вина ще повнісінько.

Ми завершуємо вечерю моїм шоколадним морозивом, трюфелями й кавою в крихітних чашках. Наостанок ковток кальвадосу з гарячої чашечки; відчуття таке, начебто в роті вибухнули квіти. Анук вимагає свій canard – шматочок цукру, збризнутий лікером, і ще один – для Пантуфля. Чашки й тарілки спустошені. Вогонь у жаровнях згасає. Я спостерігаю за Армандою. Тримаючи під столом руку Люка, вона, як і раніше, теревенить і сміється, але вже не так жваво. Очі в неї злипаються.

– Котра година? – запитує вона через деякий час.

– Майже перша, – відповідає Ґійом.

Бабуся зітхає.

– Що ж, мені час спати, – повідомляє вона. – Старію.

Арманда незграбно підвелася й, попорпавшись під стільцем, витягла оберемок подарунків. Ґійом не зводить з неї уважного погляду. Він знає. Вона посилає йому добру глузливу посмішку.

– Так, промови від мене не чекайте, – грубуватим жартівливим тоном проголошує вона. – Терпіти не можу промов. Просто хочу подякувати вам усім. Сьогодні мені було дуже добре. Навіть і не пам’ятаю, коли востаннє так веселилася. Краще не буває. Чомусь існує думка, що старим задоволення ні до чого. Я не згодна. – Ру, Жорж і Зезет аплодують їй. Арманда глибокодумно киває. – Завтра не будіть мене надто рано, – радить вона, трохи помітно морщачись. – Я, напевно, років із двадцять стільки не пила. Мені треба виспатися. – Вона застережливо глянула на мене, неуважно повторила: – Треба виспатися, – і стала вибиратися через стіл. Каро піднялася, щоб її підтримати, але Арманда владним жестом наказала доньці залишатися на місці.

– Не метушися, дитинко, – сказала вона. – Ніяк ти без цього не можеш. Усе чогось клопочешся, клопочешся… – Вона кинула на мене променистий погляд і заявила: – Мене проводить Віана. З іншими прощаюся до ранку.

Я повела її до будинку. Гості повільно розходилися, усе ще сміючись і розмовляючи. Каро спиралася на руку чоловіка, Люк підтримував матір з іншого боку. Волосся Каро зовсім розтріпалося, додавши її рисам м’якість, тому вигляд у неї був